Читать онлайн книгу "Американська трагедія. Книга 1"

Американська трагедiя. Книга 1
Theodore Dreiser


«Американська трагедiя» – це вершина творчостi видатного американського письменника Теодора Драйзера. У романi зображена доля простого американського хлопця, захопленого, обманутого мiфом так званоi «американськоi мрii», тобто iдеi, що «усяк свого щастя коваль», а Америка, як нiяка iнша краiна в свiтi, надае для цього рiвнi можливостi. Письменнику вдалося так талановито зобразити трагедiю Клайда Грiфiтса, що його iсторiя не залишае байдужим i сучасного читача. Головний герой так жадае утвердитися у товариствi багатiiв, що знаходячись на порозi свого щастя, аби позбутися головноi перешкоди – своеi коханки, – зважуеться на ii вбивство, але так i не доводить справу до кiнця, однак все одно його засуджують на смертну кару.





Теодор Драйзер

Американська трагедiя Книга 1





Книга перша





Роздiл I


Лiтнiй вечiр, присмерк.

Торговий центр американського мiста, де не менш як чотириста тисяч жителiв, високi будинки, стiни… Коли-небудь, можливо, стане здаватися неймовiрним, що iснували такi мiста.

І на широкiй вулицi, тепер майже затихлiй, група, шестеро: чоловiк рокiв п’ятдесяти, куценький, товстий, з буйною гривою волосся, що вибиваеться з-пiд круглого чорного фетрового капелюха, – надто непоказна особа; на ременi, перекинутому через плече, невеличкий органчик, якими звичайно користуються вуличнi проповiдники й спiваки. З ним жiнка, рокiв на п’ять молодша за нього, не така огрядна, але кремезна, одягнена дуже просто, з невродливим, проте не потворним обличчям; вона веде за руку хлопчика рокiв семи i несе бiблiю та книжечки псалмiв. Слiдом за ними, трохи вiддалiк, iдуть дiвчинка рокiв п’ятнадцяти, хлопчик дванадцяти i ще дiвчинка, рокiв дев’яти; всi вони слухняно, але, здаеться, без особливого бажання йдуть за старшими.

Спека, але повiтря навiвае приемну знемогу.

Велику вулицю, якою вони йшли, пiд прямим кутом перетинала iнша, подiбна до ущелини; нею рухався в рiзнi боки натовп, машини й трамваi, якi безперервно дзвонили, прокладаючи собi дорогу в навальному потоцi вуличного руху. Маленька група здавалася, проте, байдужою до всього i тiльки намагалася втриматись серед зустрiчних потокiв машин i людей, щоб вони не заплеснули Тi.

Дiйшовши до рогу, де шлях iм перетинала друга вулиця, – вiрнiш, просто вузький прохiд мiж двома рядами високих будинкiв, що не мав у цей час жодних ознак життя, – чоловiк поста-вив органчик на землю, а жiнка негайно вiдкрила його, пiдняла пюпiтр i розгорнула широку тонку книгу псалмiв. Потiм, передавши бiблiю чоловiковi, стала поруч нього, а старший хлопчик поставив перед органчиком маленький складаний стiлець. Чоловiк – це був батько родини – оглянувся довкола з удаваною впевненiстю i проголосив, нiби зовсiм не турбуючись тим, чи е в нього слухачi:

– Спочатку ми проспiваемо хвалебний гiмн, i кожен, хто бажае прославити господа, може приеднатись до нас. Грай нам, будь ласка, Естер.

Старша дiвчинка, струнка, хоч i з рисами ще не зовсiм дорослоi, досi намагалася триматись якнайбiльш байдуже й окремо вiд iнших; тепер вона сiла на складаний стiлець i почала крутити ручку органчика та гортати книгу псалмiв, поки мати не сказала:

– Я думаю, ми почнемо з двадцять сьомого псалма: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».

Тимчасом люди рiзних професiй i рiзного стану, iдучи додому i помiтивши групу з органчиком, нерiшуче уповiльнювали крок i скоса оглядали ii, спинялися, щоб довiдатися, що тут робиться. З цiеi нерiшучостi, витлумаченоi як увага, чоловiк бiля органчика негайно скористався й проголосив, нiби публiка спецiально зiбралася тут послухати його:

– Проспiваймо ж усi разом: «Який солодкий бальзам любовi Христовоi».

Дiвчинка почала награвати на органчику мелодiю, видобуваючи слабкi, але правильнi звуки, i заспiвала; ii високе сопрано злилося з сопрано матерi й дуже непевним баритоном батька. Менша дiвчинка й хлопчик, узявши по книжцi з купки на органi, тихенько попискували слiдом за старшими. Вони спiвали, а безликий i байдужий вуличний натовп дивився на них, приваблений дивним виглядом цiеi непоказноi родини, що пiднесла голос проти загального скептицизму й iндиферентностi. В декого прокидалось зацiкавлення i спiвчуття до невеличкоi покiрноi постатi дiвчинки бiля органа, в iнших – до непрактичного й жалюгiдного вигляду батька, чиi блiдо-голубi очi i млява постать у дешевому костюмi свiдчили про його безталання. З усiеi групи тiльки мати мала ту силу й рiшучiсть, що – якi б не були вони слiпi й хибно спрямованi – сприяють якщо не успiховi в життi, то самозбереженню. В нiй, бiльш нiж у будь-кому з iнших у групi, видно було переконанiсть, яка хоч i не походила вiд достатньоi культурностi, а проте викликала повагу. Коли б ви бачили, як вона стояла, опустивши руку з книгою псалмiв i спрямувавши погляд у простiр, ви сказали б: «Так, ось хто попри всi своi недолiки без сумнiву прагне робити тiльки те, в що вiрить».

Хлопчик, втупивши долi очi, неспокiйно переступав з ноги на ногу й пiдспiвував не дуже старанно. Високий, але ще незмiцнiлий, з виразним обличчям, бiлою шкiрою i темним волоссям, вiн здавався найбiльш спостережливим i, безперечно, найвраз-ливiшим у цiй родинi; було зрозумiло, що вiн невдоволений своiм становищем i навiть страждае вiд нього. Його бiльше вабило в життi язичеське, нiж релiгiйне, хоч вiн i не цiлком усвiдомлював це. Безпомилково про нього можна було сказати тепер тiльки одно: вiн не вiдчував покликання до того, що його примушували робити. Вiн був надто юний, душа його – надто чуйна до всякого прояву краси й радостi, таких чужих абстрактнiй i невиразнiй романтицi, що опанувала душi його батька та матерi.

І справдi, матерiальне й духовне життя родини, членом якоi вiн був, не переконувало його в силi i реальностi того, в що, мабуть, так гаряче вiрили i що проповiдували його мати та батько. Навпаки, iх постiйно непокоiли всiлякi турботи, i насамперед матерiальнi. Батько завжди читав бiблiю i виступав з проповiдями в рiзних мiсцях, i головним чином у «мiсii», недалеко звiдси, – вiн керував нею разом з матiр’ю. Одночасно, скiльки розумiв хлопчик, вони збирали грошi вiд рiзних дiлових людей, що цiкавились мiсiонерською роботою чи були схильнi до благодiйностi i, певно, схвалювали батькову дiяльнiсть. І все-таки родинi було скрутно: завжди вони поганенько одягненi, позбавленi багатьох вигод i втiх, доступних iншим людям. А батько i мати постiйно прославляли любов, милосердя й опiкування бога про них i про всiх людей. Тут явно щось не так. Хлопчик не мiг зрозумiти це до кiнця, але все-таки не мiг не поважати матiр; вiн вiдчував внутрiшню силу й серйознiсть цiеi жiнки, так само як i ii нiжнiсть. Незважаючи на важку роботу в мiсii i на пiклування про сiм’ю, вона вмiла бути веселою чи принаймнi не втрачала бадьоростi; вона часто вигукувала з глибоким переконанням: «Господь подбае про нас» або: «Господь покаже нам путь», – особливо в такий час, коли нестатки родини надто давалися взнаки. І проте, як могли добре бачити i вiн, i iншi дiти, бог не вказував iм жодного виходу, навiть тодi, коли його благодiйне втручання в справи родини було аж надто потрiбне.

Цього вечора, тиняючись великою вулицею разом з сестрами й братиком, хлопчик палко бажав, щоб усе це закiнчилося раз i назавжди чи принаймнi щоб йому самому не доводилось брати в цьому участь. Іншi хлопчики не займались такими речами, i до того ж у цьому було щось жалюгiдне i навiть принизливе. Не раз, ще до того, як його почали отак водити вулицями, iншi хлопчики дражнили його й смiялися з його батька за те, що той завжди привселюдно розпросторiкувався про свою вiру й переконання. Батько кожну розмову починав iз слiв: «Хвала господу», i всi хлопчаки з сусiднiх будинкiв, де вони жили, коли йому було сiм рокiв, вигукували, побачивши батька:

– А ось iде старий «хвала господу» Грiфiтс!

Або гукали вслiд хлопчиковi:

– Онде в того сестра грае на органчику! А ще на чому вона грае?

І нащо тiльки батько торочить скрiзь свое «хвала господу»! Іншi так не роблять.

В ньому, як i в тих дiтях, що дражнили його, промовляло споконвiчне людське прагнення до цiлковитоi подiбностi, до стандарту. Але його батько й мати не такi, як усi; вони завжди надто багато захоплювались релiгiею, а тепер, нарештi, зробили ii своiм ремеслом.

Цього вечора, на великiй вулицi з високими будинками, – гомiнливiй, люднiй, сповненiй руху, – вiн iз соромом вiдчував, що його вихопили з нормального життя i поставили на посмiховище. Розкiшнi автомобiлi мчали повз них, люди, гуляючи, поспiшали до своiх розваг чи занять, про якi вiн мiг лише невиразно догадуватися, веселi молодi пари проходили, смiючись i жартуючи, малята витрiщали очi на нього, – i все хвилювало його вiдчуттям чогось iншого, кращого, красивiшого, нiж його життя, чи, вiрнiше, життя його сiм’i.

В гулящому й хиткому вуличному натовпi, який безперервно переливався й змiнювався бiля них, дехто, здавалося, почував, що вiдносно цих дiтей припущена психологiчна помилка: деякi штовхали один одного лiктем, досвiдченiшi й байдужi пiдсмикували брову i зневажливо всмiхались, а бiльш чуйнi й навченi досвiдом говорили, що присутнiсть дiтей тут зайва.

– Я бачу тут цих людей майже щовечора – двiчi або тричi на тиждень щонайменше. – Це говорить молодий клерк. Вiн щойно зустрiвся з своею подругою i веде ii до ресторану. – Мабуть, якесь шарлатанство у виглядi релiгii, – додае вiн.

– Старшому хлопчаковi не до смаку це. Видно, вiн почувае себе не на своему мiсцi. Не гаразд такого хлопчиська виставляти на люди, коли вiн того не хоче. Адже вiн нiчого не тямить у цих справах, – каже гулящий бродяга рокiв пiд сорок, один з постiйних вiдвiдувачiв торгового центра, звертаючись до добродушного з обличчя чоловiка, що спинився поруч.

– Еге, я теж так думаю, – погоджуеться той, зацiкавлений оригiнальним обличчям хлопчика. Нiяковiсть i замiшання були помiтнi на цьому обличчi, коли хлопчик пiдводив голову; не важко було зрозумiти, що марно й жорстоко примушувати iстоту з ще неусталеною вдачею, нездатну збагнути психологiчний релiгiйний сенс того, що вiдбуваеться, до участi в подiбних прилюдних виступах, бiльш пiдхожих для людей дозрiлих i вдумливих.

І все ж таки йому доводилось пiдкорятися.

Двое молодших дiтей – дiвчинка й хлопчик – були надто малi, щоб по-справжньому розумiти те, що оточувало iх, i iм було байдуже. А старшiй дiвчинцi бiля органчика, мабуть, навiть подобалась увага глядачiв i iх слова про ii зовнiшнiсть i спiв, бо не тiльки стороннi люди, але навiть батько й мати не раз запевняли, що в неi чудовий, милий голосок, хоч це було не зовсiм вiрно. Голос був не такий уже хороший, але батьки дiвчинки погано розумiлися на музицi. Дiвчинка була слабенька, худенька, нiчим особливо не вiдзначалася, – в нiй не помiтно було й ознак духовноi сили чи глибини. Недивно, що спiв був для неi единою можливiстю хоч трохи визначитися i звернути на себе увагу.

А батьки вирiшили твердо сприяти, як тiльки можна, духовному очищенню суспiльства, i коли перший псалом був закiнчений, батько почав розводитись про ту радiсть, яка сходить на грiшникiв, що звiльняються вiд тяжких мук совiстi з волi господа, завдячуючи його милосердю й любовi Христовiй.

Клайд, старший хлопчик, i двое молодших дiтей дивилися в землю i лише iнколи поглядали на батька; може бути, спадало iм на думку, що все, про що вiн говорить, i правильно, i важливе, але все ж таки не таке значне й привабливе, як багато iнших речей у життi. Вони вже наслухалися всього цього, i iх юний i палкий розум чекав вiд життя бiльшого, анiж оцi проповiдi на вулицях i в мiсii.

Зрештою, пiсля другого псалма i пiсля невеликоi промови, яку м-с Грiфiтс використала, щоб згадати про керовану ними мiсiю, яка мiстилася на найближчiй вулицi, i про iх служiння Христовим заповiтам, публiка була вщасливлена третiм псалмом i надiлена брошурками про спасенну працю мiсii, а Ейса Грiфiтс, глава сiм’i, зiбрав деякi добровiльнi пожертвування. Органчик закрили, складаний стiлець склали i дали Клайдовi, бiблiю й книжечки псалмiв зiбрала м-с Грiфiтс, i коли органчик був перекинутий на ременi через плече Грiфiтса-старшого, сiм’я рушила в напрямi до мiсii.

Весь цей час Клайд говорив собi, що бiльше вiн не хоче займатися цим, що вiн i його рiднi смiшнi i не схожi на iнших людей; «вуличнi паяци», сказав би вiн, коли б мiг з усiею повнотою висловити свою досаду на вимушену участь у цих виступах; вiн докладе всiх зусиль, щоб не брати бiльше участi в них. Нащо вони тягають його за собою? Таке життя не для нього. Іншим хлопчикам не доводиться займатися подiбними речами. Бiльш рiшуче, нiж будь-коли, вiн думав про бунт, який допомiг би йому позбутися всього цього.

Нехай старша сестра ходить по вулицях з органом, – iй це подобаеться. Молодша сестричка й братик надто малi, iм однаково. Але вiн…

– Здаеться, сьогоднi ввечерi публiка була уважнiша, нiж завжди, – зауважив Грiфiтс, iдучи поряд з дружиною. Чарiвнiсть лiтнього вечора вплинула на нього заспокоююче i примусила витлумачити в хороший бiк звичайну байдужiсть людей.

– Справдi, в четвер тiльки вiсiмнадцять чоловiк узяли брошури, а сьогоднi двадцять сiм.

– Любов Христа зробить свою справу, – сказав батько, в такiй же мiрi намагаючись пiдбадьорити себе, як i дружину. – Мирськi турботи i втiхи володiють силою-силенною людей, та коли скорбота навiдае iх, декотрi з посiяних нинi зерен проростуть.

– Я певна цього. Думка ця завжди пiдтримуе мене. Скорбота й тягар грiха зрештою примусять декого зрозумiти, що iхнiй шлях хибний.

Вони завернули у вузьку бiчну вулицю, з якоi вийшли ранiше, i, поминувши кiлька будинкiв, увiйшли в одноповерховий дерев’яний дiм, широкi вхiднi дверi якого були пофарбованi в свiтло-сiрий колiр. Поперек обох вiкон i фiльонок подвiйних дверей було написано: «Врата уповання. Мiсiя дисидентiв. Молитовнi зiбрання по середах i суботах вiд 8 до 10 години вечора. По недiлях – об 11, 3 i 8 годинi. Дверi вiдкритi для всiх». Пiд цим написом на кожному вiкнi були начертанi слова: «Бог е любов», а ще нижче дрiбнiшими лiтерами: «Скiльки часу ти не писав матерi?».

Маленька група ввiйшла в жовтi непоказнi дверi i зникла.




Роздiл II


Цiлком можна припустити, що в сiм’i, яка так побiжно рекомендована читачевi, повинна бути своя, вiдмiнна вiд iнших, iсторiя; так насправдi й було. Родина ця являла собою одну з психiчних i соцiальних аномалiй, – в ii прагненнях i вчинках мiг би знайти логiку тiльки найвправнiший психолог, та й то тiльки з допомогою хiмiка й фiзiолога.

Почнемо з Ейси Грiфiтса – глави сiм’i. Це був не занадто обдарований i неврiвноважений чоловiк – типовий продукт свого середовища i релiгiйних iдей, нездатний мислити самостiйно, але сприйнятливий, а тому й дуже вразливий, до того ж позбавлений будь-якоi проникливостi й практичного чуття. По сутi, важко було зрозумiти, якi його бажання i що, власне, приваблюе його в життi. З другого боку, як уже було сказано, його дружина мала твердiшу вдачу i була енергiйнiша, та навряд чи властивi iй уявлення про життя були правильнiшi й практичнiшi.

Історiя цього подружжя цiкава для нас лише тiею мiрою, якою вона стосуеться iх сина, дванадцятирiчного Клайда Грiфiтса. Окрiм деякоi вразливостi й романтичностi, успадкованих швидше вiд батька, нiж вiд матерi, цей пiдлiток мав палку уяву i прагнув розiбратися в життi i постiйно мрiяв про те, як би вiн вийшов у люди, коли б йому пощастило, про те, куди б вiн поiхав, що побачив би i як по-iншому мiг би жити, коли б було не так, а отак. До п’ятнадцяти рокiв Клайдовi було особливо боляче (i йому ще довго потiм було боляче згадувати про це), що покликання чи професiя його батькiв була на думку iнших людей чимось мiзерним i жалюгiдним. Батьки проповiдували на вулицях i керували дисидентською мiсiею в рiзних мiстах – в Гренд-Ре-пiдсi, Детройтi, Мiлуокi, Чiкаго, а останнiм часом у Канзас-Сiтi, i скрiзь усi – принаймнi хлопчики й дiвчатка, яких вiн зустрiчав, – з неприхованим презирством дивились на нього i на його брата й сестер – дiтей таких батькiв! Не раз, завдаючи прикростi батькам, якi нiколи не схвалювали подiбних проявiв характеру, вiн починав битися з яким-небудь хлопчаком. Але завжди, переможеному чи переможцевi, йому давали зрозумiти, що iншi не поважають працю його батькiв, вважають 'ii жалюгiдною й нiкчемною. І вiн безперервно думав про те, що робитиме, коли дiстане змогу жити самостiйно.

Клайдовi батьки були зовсiм нездатнi потурбуватися про майбутне своiх дiтей. Вони не розумiли, що кожному з дiтей конче потрiбно дати якiсь практичнi чи професiйнi знання; навпаки, iм, захопленим единою iдеею – нести людям свiтло евангельськоi iстини, навiть не спало й на думку влаштувати дiтей вчитися в якiй-небудь однiй школi. Вони переiздили з мiсця на мiсце, не раз посеред навчального року, шукаючи ширшого поля для своеi релiгiйноi дiяльностi. Інодi ця дiяльнiсть зовсiм не давала прибутку, а тому що Ейса не мiг заробити багато, працюючи садiвником чи агентом по продажу новинок, – едине, на чому вiн трохи розумiвся, – то в такий час сiм’я жила надголодь, одягалася в дрантя, i дiти не могли ходити до школи. Та що б не думали про таке становище дiти, Ейса i його дружина й за цих обставин зберiгали незмiнний оптимiзм; принаймнi вони переконували себе, що зберiгають його, i продовжували непохитно вiрити в бога i його заступництво.

Сiм’я Грiфiтсiв мешкала в тому ж домi, де мiстилася мiсiя. І iх помешкання i мiсiя були досить похмурi, щоб викликати нудьгу в будь-якоi юноi iстоти. Вони займали весь нижнiй поверх старого й непоказного дерев’яного будинку в тiй частинi Кан-зас-Сiтi, що лежить на пiвнiч вiд Бульвару Незалежностi i на захiд вiд Труст-авеню; будинок стояв у короткому проiздi пiд назвою Бiкел, що вiв до Мiссурi-авеню – довшоi вулицi, але не менш непоказноi. І все поблизу зовсiм трохи, але все-таки мало приемно вiдгонило духом дiлового комерцiйного життя, центр якого давно пересунувся на пiвденний захiд вiд цих мiсць. Мiсiя Грi-фiтсiв була кварталiв за п’ять вiд того мiсця, де двiчi на тиждень цi релiгiйнi ентузiасти виступали пiд вiдкритим небом зi своiми проповiдями.

Другим боком будинок дивився на похмурi заднi подвiр’я таких самих похмурих будинкiв. З вулицi дверi вели до просторого залу розмiром сорок на двадцять п’ять футiв: тут були розставленi рядами штук шiстдесят складаних дерев’яних стiльцiв i перед ними кафедра; стiни прикрашала карта Святоi землi – Палестини i десяткiв зо два надрукованих на картонi висловiв i текстiв, як, наприклад:



«Вино – обманщик; пити – значить впасти в безумство: хто пiддаеться обмановi – той не мудрий».

«Якщо в тебе е вiра завбiльшки з зерно гiрчичне, i ти промовиш до цiеi гори: «Руш iз мiсця», – вона зрушить, i нiщо не буде неможливе для тебе. Вiд Матфiя 17, 20».

«Бо зле не мае майбутнього. Притчi 24, 20».

«Не позирай на вино, як воно червонiе. Як змiя, вкусить воно i вжалить, як аспiд. Притчi 23—31, 32».


Цi всесильнi заклинання були розвiшанi на брудних стiнах, нiби срiбнi й золотi скрижалi.

Решта помешкання являла собою складну i хитромудру комбiнацiю кiмнат i кiмнаток; тут були три маленькi спальнi, вiтальня вiкнами на заднiй двiр i дерев’янi паркани таких самих дворiв, потiм кухня, вона ж i iдальня, розмiром рiвно десять квадратних футiв, i маленька комiрка, де було складене майно мiсii: брошури, книжечки псалмiв, скринi, ящики i всякi iншi речi, якi могли бути потрiбнi не щодня, але мали, на думку сiм’i, певну цiннiсть. Ця кiмнатка-комiрчина межувала безпосередньо з залом, де вiдбувались молитовнi зiбрання, i сюди виходили м-р i м-с Грiфiтс, щоб думати й молитися перед проповiддю чи пiсля неi, або в тих випадках, коли iм треба було порадитись з приводу чогось.

Не раз Клайд, його сестри i молодший брат бачили, як мати або батько чи обое разом напучували тут яку-небудь заблудну душу, що напiвпокаялася й прийшла просити поради чи допомоги (частiш допомоги). Також тут пiд час найбiльших фiнансових труднощiв батько i мати сидiли й мiркували чи, як iнодi безпорадно висловлювався Ейса Грiфiтс, благали бога вказати iм вихiд iз становища. Як пiзнiше почав думати Клайд, це погано допомагало iм знайти вихiд.

І все довкола було таке похмуре й смутне, що Клайдовi стала ненависна сама думка про те, щоб жити тут i в майбутньому, а ще бiльш ненависне – дiяти для справи, служникам якоi доводилось щоразу вдаватися до когось по допомогу, завжди молитися й випрошувати подачки.

М-с Ельвiра Грiфiтс, перш нiж одружитися з Ейсою, була просто напiвписьменна дiвчина з ферми i дуже мало думала над питаннями релiгii. Та, закохавшись у Ейсу, вона заразилася вiд нього отрутою евангелiзму та прозелiтизму i захоплено й радiсно стала його послiдовницею, роздiляючи всi його ризикованi вигадки та дивацтва. Їi тiшила думка, що вона може проповiдувати, спiвати псалми, що вона здатна переконувати й пiдкоряти собi людей силою «слова божого». Це давало iй певне моральне задоволення i змiцнювало бажання працювати разом з чоловiком.

Коли-не-коли деякi слухачi йшли за проповiдниками до iх мiсii або, почувши про ii iснування, приходили туди пiзнiше – дивнi, морально неврiвноваженi й нестiйкi люди, яких можна знайти скрiзь. Усi роки, поки Клайд ще не мiг розпоряджатися собою, вiн був зобов’язаний допомагати батькам пiд час цих зiбрань. І завжди його бiльше дратували, нiж зворушували всi цi чоловiки й жiнки, якi приходили до мiсii; частiше це були чоловiки; робiтники, що вiдбилися вiд роботи, бродяги, п’яницi, невдахи, безпораднi й потворнi, якi, здавалося, збиралися сюди тому, що iм нiкуди було бiльше йти. І завжди вони проголошували про те, як бог, або Христос, або божественне милосердя врятували iх вiд того чи iншого лиха, i нiколи не говорили про те, що самi врятували хоч кого-небудь. І завжди батько й мати казали «амiнь» i «слава господу» i спiвали псалми, а потiм збирали в присутнiх грошi на витрати для утримання примiщення; збирали, як вiн догадувався, дуже мало: ледве вистачало на те, щоб пiдтримувати мiзерне iснування мiсii.

Тiльки одно по-справжньому цiкавило Клайда в зв’язку з його батьками: якщо вiн вiрно розумiв, десь на Сходi – в маленькому мiстi пiд назвою Лiкург, поблизу Утiки – iснував його дядько, батькiв брат, який жив зовсiм по-iншому. Цей дядько – його звали Семюел Грiфiтс – був багатий. З випадкових слiв, зронених батьками, Клайд зрозумiв, що дядько чимало мiг би для нього зробити, коли б тiльки захотiв, що вiн крутий, спритний дiлок, що в Лiкурзi вiн мае чудовий будинок i велику фабрику комiрцiв та сорочок, на якiй працюе не менш як триста робiтникiв; у дядька е син, приблизно одного вiку з Клайдом, i дочки – здаеться, двi. Всi вони жили в розкошах у цьому самому далекому Лiкурзi, – уявляв Клайд. Цi вiдомостi, певно, так чи iнакше дiйшли на Захiд через людей, якi знали й Ейсу, i його брата, i iх батька. Клайд уявляв собi дядька якимось Крезом, що живе в достатку i розкошах там, на Сходi; а тут, на Заходi, в Канзас-Сiтi, вiн, його батьки, його брат i сестри сяк-так перебивалися з дня на день: iх постiйною долею була жалюгiдна безвихiдна злиденнiсть.

Але нiщо йому не допоможе, якщо тiльки вiн сам не зумiе зарадити собi, – Клайд рано зрозумiв це. Рокiв п’ятнадцяти, навiть трохи ранiше, Клайд почав розумiти, що до його виховання, як i до виховання його сестер i брата, батьки поставились, на жаль, дуже недбало. Тепер йому буде дуже важко наздогнати своiх ровесникiв, оскiльки навiть у бiльш заможних родинах хлопчакiв i дiвчаток спецiально вчать, готуючи iх до тiеi чи iншоi професii. З чого вiн мiг почати за таких умов? З тринадцяти рокiв вiн став проглядати газети (в дiм Грiфiтсiв iх нiколи не допускали, бо читання iх вважалося вже надто «мирським» заняттям) i з оголошень довiдався, що скрiзь потрiбнi або вже квалiфiкованi робiтники, або хлопчики, щоб навчати iх таким професiям, якi в даний момент його не цiкавили. Як кожен середнiй молодий американець з типово американським поглядом на життя, вiн вважав, що проста фiзична праця нижча за його гiднiсть. Як! Стояти бiля верстата, класти цеглу, зробитися теслею, штукатуром або водопровiдником, коли такi ж, як вiн, хлопчики стають клерками або помiчниками фармацевтiв, або бухгалтерами чи рахiвниками в банках та по рiзних конторах! Яке мiзерне, принизливе життя, анiтрохи не краще за теперiшне: ходити в старому одязi i так рано вставати вранцi, i виконувати всю оту нудну роботу, яку доводиться виконувати людям фiзичноi працi!

Так, Клайд був у такiй же мiрi гонористий i гордий, як i бiдний. Вiн був з тих людей, якi вважають себе особливими, не схожими на iнших. Вiн нiколи не почував себе невiддiльною частиною своеi сiм’i i не усвiдомлював по-справжньому, що чимось зобов’язаний тим, завдячуючи кому з’явився на свiт. Навпаки, вiн був схильний гудити своiх батькiв – щоправда, не занадто рiзко й гостро, з цiлковитим розумiнням iх якостей i здiбностей. Та, вмiючи так розсудливо оцiнювати iнших, вiн, проте, до шiстнадцяти рокiв не був здатний скласти який-небудь план дiй для самого себе i хапався то за те, то за iнше.

На цей час в ньому заговорило чуття мужчини: його вабила й хвилювала краса дiвчат, i йому хотiлося знати, чи може вiн теж подобатись iм. І, природно, в зв’язку з цим вiн тепер був неабияк заклопотаний власною зовнiшнiстю й одягом: який у нього вигляд i який вигляд у iнших юнакiв? Йому було боляче розумiти, що вiн погано одягнений, не такий гарний i цiкавий, яким мiг би бути. Що це за горе народитися бiдним, нiзвiдки не чекати допомоги i не мати змоги допомогти самому собi!

Намагаючись вивчити себе в усiх дзеркалах, якi тiльки траплялись йому, Клайд переконувався, що вiн зовсiм не потвора: прямий, добре окреслений нiс, високе бiле чоло, хвилясте блискуче чорне волосся й очi чорнi, часом зажуренi. Проте розумiння того, що його сiм’я така мiзерна i що через професiю та зв’язки його батькiв у нього нiколи не було i не буде справжнiх друзiв, дедалi дужче гнiтило його й породжувало меланхолiю, яка не обiцяла йому в майбутньому нiчого доброго. Інодi вiн пробував збунтуватися, а потiм впадав у зацiпенiння. Заглибившись у думки про батькiв, вiн забував про свою зовнiшнiсть, – вiн був i насправдi гарний з обличчя i привертав цим до себе погляди, – i витлумачував не на свою користь зацiкавленi, зневажливi й одночасно знадливi погляди, якi кидали на нього дiвчата зовсiм iншого кола, намагаючись дiзнатися, – подобаються вони йому чи нi, смiливий вiн чи боязкий?

Але ще до того, як Клайд почав хоч щось заробляти, вiн завжди мрiяв: ах, коли б у нього були, як у деяких юнакiв, хороший комiрець, тонка сорочка, гарне взуття, добре пошитий костюм, елегантне пальто! О, гарний одяг, комфортабельне помешкання, годинник, перснi, булавки… скiльки юнакiв франтять усiм цим! Багато хлопчикiв його вiку – вже справжнi дендi! Деякi батьки дарували своiм синам – його однолiткам – автомобiлi в повну власнiсть. Клайд бачив, як вони, наче мухи, лiтали туди й сюди по головних вулицях Канзас-Сiтi. І з ними були гарненькi дiвчата. А в нього нiчого немае. І нiколи не було.

А свiт такий багатий на можливостi, i стiльки довкола людей, що мають щастя й успiхи. До чого ж йому взятися? Який шлях обрати? Чому навчитися, щоб мати змогу висунутись? Вiн не мiг вiдповiсти. Вiн не знав. А цi дивнi люди – його батьки – самi не були досить знаючими i нiчого не могли йому порадити.




Роздiл III


Одна подiя, гнiтюче вплинувши на всю сiм’ю Грiфiтсiв, посилила й хмурий настрiй Клайда саме тодi, коли вiн намагався зробити якийсь практичний висновок: його сестра Еста ('ii вiн особливо любив, хоч мiж ними й було мало спiльного) втекла вiд батькiв з одним актором, який приiздив на гастролi до мiсцевого театру й мимохiдь захопився нею.

Треба сказати, що Еста, хоч i дiстала суворе моральне виховання й бувала часом сповнена релiгiйного запалу, все-таки була просто безвольною дiвчиною, людиною почуття, яка ще сама не знала, чого хоче. Атмосфера, в якiй жила Еста, була iй глибоко чужа. Подiбно до величезноi бiльшостi людей, що приймають релiгiю тiльки на словах, вона завчила всi догмати вiри ще в ранньому дитинствi, сама того не помiчаючи, а змiст цих щоденно повторюваних слiв i досi залишався для неi незрозумiлий. Вона не мала самостiйних думок – вiд них ii оберiгали батькiвськi повчання, закон чи «одкровення», що досить добре захищали ii, поки всьому цьому не стали суперечити iншi теорii, iншi положення, зовнiшнi чи навiть внутрiшнi спонукання. Та можна було наперед сказати, що як тiльки така суперечнiсть настане, релiгiйнiсть, не пiдкрiплена ii власним переконанням i не викликана особливостями ii характеру, не витримае й першого поштовху. Думки i почуття Ести, як i ii брата Клайда, постiйно обертались навколо кохання, приемного й легкого життя, – речей навряд чи сумiсних з релiгiйними iдеями про самозречення чи самопожертву. Весь ii внутрiшнiй свiт i всi ii мрii суперечили цим вимогам релiгii.

Але вона не мала нi сили Клайда, нi його здатностi до опору. Вона була пасивноi вдачi, з невиразним потягом до гарних суконь, капелюшкiв, туфельок, стрiчок i iншого, подiбного до цього, а релiгiя забороняла iй мрiяти про це. Ранками i вдень пiсля школи чи ввечерi вона проходила довгими людними вулицями. Їй подобались дiвчата, що гуляли пiд руку й пошепки звiряли одна однiй якiсь секрети; подобались юнаки, – пiд iх дурощами i забавною невгомоннiстю, властивою молодiй тваринi, вiдчувалися сила й значення того настiйливого, iнстинктивного прагнення знайти собi пару, яке криеться за всiма думками i вчинками молодоi iстоти. І коли Еста часом помiчала десь на розi чи в пiд’iздi закохану пару або зустрiчала жагучий, допитливий погляд якогось шукача пригод, в нiй самiй прокидалось невиразне хвилювання, нервове тремтiння, яке голосно промовляло на користь усiх видимих i вiдчутних радостей земного життя, а не на користь безплотних радостей неба.

І погляди юнакiв пронизували ii, як невидиме промiння, бо вона була гарна i щогодини ставала ще краща. І настрiй молодих людей збуджував у нiй вiдгук, викликав тi перетворювальнi хiмiчнi реакцii, якi лежать в основi всiеi моральностi й аморальностi свiту.

Одного разу, коли вона поверталася додому з школи, якийсь хлопець заговорив з нею, тому що вона, здавалося, всiм своiм виглядом викликала це. І мало що могло б спинити ii, бо вона мала хоч i не пристрасну, але пiддатливу вдачу. Проте вдома ii так муштрували, повчаючи, як необхiдно додержувати скромностi, стриманостi, чистоти i тому подiбного, що, принаймнi в даному разi, не було небезпеки негайного падiння. Але за цiею першою атакою були iншi, вона почала приймати залицяння або не так швидко втiкала, i поступово була зруйнована та стiна стриманостi, яку побудувало дане iй виховання. Вона стала спритною i затаювала вiд батькiв своi пригоди.

Траплялося, що молодi люди, не слухаючи ii протестiв, проводили ii, пробували говорити з нею. Вони перемогли ту надмiрну боязкiсть, яка спочатку допомагала iй вiдстороняти 'iх. Вона стала бажати нових зустрiчей, мрiяти про якусь радiсну, чудову, безтурботну любов.

Так поволi, але невтримно росли в нiй цi настроi й бажання, – i тут, нарештi, з’явився цей актор, один з тих пихатих, вродливих i грубих чоловiкiв, у яких тiльки i е, що вмiння одягатися та зовнiшнiй лоск, але нi моралi, нi смаку, нi ввiчливостi, анi хоч би справжньоi нiжностi; зате в ньому було багато чоловiчоi привабливостi, i вiн зумiв за один тиждень, пiсля кiлькох зустрiчей, так запаморочити голову Естi, що вона опинилася цiлком у його владi. А вiн по сутi був майже байдужий до неi. Для цього пошляка вона була просто дiвчиськом, одною з багатьох – досить гарненька, сповнена почуттiв недосвiдчена дурка, яку можна взяти кiлькома нiжними словами, – треба тiльки удати з себе закоханого й пообiцяти iй в майбутньому, коли вона стане його дружиною, щасливе, привiльне життя, подорожi по нових мiсцях.

Але тi ж слова говорив би й справжнiй закоханий, який залишився б вiрний назавжди. Вона повинна зробити тiльки одно, запевняв вiн: поiхати звiдси з ним i стати його дружиною зразу, не гаючись. Нащо зволiкати, коли зустрiчаються такi створенi один для одного люди, як вони? Тут, у цьому мiстi, е перешкоди для iхнього шлюбу, – вiн не може пояснити, якi саме, це стосуеться його друзiв; але в Сент-Луiсi е в нього друг-пастор, який повiнчае iх. У неi будуть новi гарнi плаття, яких вона ще нiколи не бачила, чарiвнi пригоди, любов. Вона подорожуватиме з ним i побачить широкий свiт. Вона не матиме нiяких клопотiв i тривог, iй доведеться тiльки пiклуватися ним… Для неi все це було правдою – словесним виявом щироi пристрастi; для нього ж це був старий i зручний спосiб зваблювання, яким вiн часто користувався й до того, i не без успiху.

І за один тиждень, протягом якого вони зустрiчались уривками – то вранцi, то ввечерi, це немудре чарiвництво завершилось успiхом.

Якось у квiтнi, в суботу ввечерi, Клайд досить пiзно повернувся додому пiсля тривалоi прогулянки (вiн будь-що намагався уникнути звичайних своiх обов’язкiв пiд час суботнього молитовного зiбрання) i застав батька i матiр, стривожених зникненням Ести. Вона за звичаем грала на органi й спiвала пiд час цього зiбрання i була, здавалося, така ж, як завжди. Потiм вона пiшла до своеi кiмнати, сказавши, що почувае себе не зовсiм добре i рано ляже в постiль. Але об одинадцятiй годинi, якраз перед приходом Клайда, мати випадково заглянула до кiмнати Ести й виявила, що ii немае нi там, нi будь-де поблизу. Якась змiна в кiмнатi – не видно було суконь i деяких дрiбничок, зник старий чемодан – привернула увагу матерi. Обшукали весь будинок i переконалися, що Ести нiде немае; тодi Ейса вийшов на вулицю й пройшов по нiй з кiнця в кiнець. Еста iнодi гуляла сама або просто виходила у вiльний час посидiти пiд вiкнами мiсii.

Але й тут шукали ii даремно. Тодi Клайд та батько пройшли дорогу i далi по Мiссурi-авеню. Ести нiде не було. Опiвночi вони повернулися, i тодi, звичайно, хвилювання в домi зросло ще бiльше.

Спочатку припустили, що Еста, нiчого не сказавши, пiшла кудись на прогулянку; та коли годинник вдарив о-пiв на першу, потiм о першiй, потiм о-пiв на другу, а Ести все не було, вони вже хотiли повiдомити полiцiю. Але тут Клайд, зайшовши до сестриноi кiмнати, побачив на ii маленькому дерев’яному лiжку приколоту до подушки записку – послання, якого не помiтила мати. Вiн кинувся до неi, охоплений передчуттям; адже ж вiн не раз питався в себе, яким чином повiдомить батькiв, коли зважиться потай поiхати вiд них: вiн знав, що з доброi волi вони нiколи не дозволять йому iхати вiд них, якщо тiльки самi не передбачать усе до дрiбниць. І ось тепер зникла Еста, i ось записка вiд неi – звичайно, така ж, яку мiг би залишити й вiн. Клайд нетерпляче схопив ii, поспiшаючи прочитати, але в цю мить до кiмнати ввiйшла мати i, побачивши у нього в руках аркушик паперу, вигукнула:

– Що це? Записка? Вiд неi?

Вiн подав iй записку, мати розгорнула ii i швидко прочитала. Клайд помiтив, як широке суворе обличчя матерi, завжди червонувато-смугляве, побiлiло, коли вона повернулася до дверей. Їi великий рот стиснувся в рiзку пряму лiнiю. Велика ж дужа рука, тримаючи маленьку записку, ледь-ледь тремтiла.

– Ейса! – гукнула мати, входячи до сусiдньоi кiмнати, де на неi чекав чоловiк; кучеряве сивiюче волосся на його круглiй головi розпатлалося. – Прочитай це!

Клайд, що пiшов за матiр’ю, побачив, як батько нервово схопив записку пухлою рукою, i його зiв’ялi, вже по-старечому зморщенi губи дивно пересмикнулися. Кожен, хто добре знав його, сказав би, що саме з таким виглядом Ейса й ранiш сприймав суворi удари долi.

– Тц! Тц! Тц! – тiльки це вiн спочатку й вимовив – звук, що здався Клайдовi надто невиразним. Нове: «Тц! Тц! Тц!», i Ейса почав похитувати головою з боку на бiк. Потiм з словами: «Як ти думаеш, чому вона це зробила?» вiн повернувся й уставився на дружину, а та у вiдповiдь безпорадно дивилась на нього. Потiм вiн почав ходити туди й назад по кiмнатi, заклавши за спину руки, роблячи куцими ногами неприродно великi кроки i похитуючи головою, i знову вимовив свое безглузде «Тц! Тц! Тц!».

М-с Грiфiтс завжди дужче почувала, жвавiше на все вiдзивалася, нiж ii чоловiк, – i тепер, в цьому тяжкому випробуваннi, вона поводилася iнакше, живiше. Якесь обурення, невдоволення життям разом з видимим фiзичним стражданням, здавалося, тiнню пройшло по нiй. Як тiльки чоловiк пiдвiвся, вона простягла руку i, взявши у нього записку, уткнулась в неi; на обличчi ii з’явився жорстокий, але одночасно страдницький вираз. Вона мала вигляд вкрай схвильованоi й розсердженоi людини, що намагаеться i не може розплутати якийсь вузол, прагне зберегти самовладання i не скаржитись i все-таки скаржиться гiрко й гнiвно. Позаду були довгi роки слiпоi вiри й служiння релiгii, i тому ii обмеженому розумовi здавалося, що справедливо було б увiльнити ii вiд такого горя. Де ж був ii бог, ii Христос, в годину, коли вiдбувалося таке очевидне зло? Чому вiн не допомiг iй? Як вiн пояснить це? Де його бiблейськi обiтницi? Його одвiчне керування? Його вславлене милосердя?

Клайд бачив, що перед лицем такого величезного нещастя iй важко знайти вiдповiдь, – принаймнi вiдразу. Але зрештою, – Клайд знав це наперед – iй без сумнiву пощастить у цьому. Бо й вона, i Ейса, як i всi фанатики, в якомусь заслiпленнi уперто вiдокремлювали бога вiд зла, помилок та нещасть, хоч i визнавали за ним, незважаючи нi на що, вищу могутнiсть. Вони шукатимуть корiнь зла в чомусь iншому – в якiйсь пiдступнiй, зрадницькiй, брехливiй силi, яка наперекiр божественному всезнанню i всемогутностi все ж таки спокушае й обманюе людей, i врештi-решт знайдуть пояснення в грiховностi й зiпсованостi людського серця – серця, яке створив бог, але яким вiн не керуе, бо не хоче керувати.

Але зараз тiльки бiль i гнiв бушували в матерi; i все ж таки ii губи не кривилися судорожно, як у Ейси, i в очах не було такого глибокого розпачу, як у нього. Вона вiдступила на крок, знову майже сердито перечитала лист i сказала Ейсi:

– Вона втекла з кимось, але не пише…

Вона раптом спинилась, згадавши про присутнiсть дiтей: Клайд, Джулiя i Френк – усi були тут, i всi напружено, з цiкавiстю i недовiр’ям дивились на неi.

– Іди сюди, – сказала вона чоловiковi, – менi треба поговорити з тобою. А ви всi йшли б спати, – додала вона, звертаючись до дiтей, – ми зараз повернемось.

Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленькоi кiмнатки, що межувала з залом мiсii. Дiти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, i всi трое багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тiльки десять рокiв), щоб зрозумiти до ладу, що сталося. Навiть Джулiя навряд чи цiлком розумiла, що сталося. Але Клайд, бiльш обiзнаний з життям, почувши фразу матерi: «Вона втекла з кимось», прекрасно все зрозумiв. Естi остогидло все це так, як i йому. Може, вона втекла з одним з тих франтiв, яких вiн бачив на вулицях з вродливими дiвчатами? Але куди? І що це за людина? В записцi щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати ii. Занадто швидко вiдiбрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неi.

– Як ти думаеш, вона зовсiм втекла? – з сумнiвом спитав вiн Джулiю, коли батьки пiшли. Джулiя здавалась блiдою й розгубленою.

– Звiдки я знаю! – вiдповiла вона дещо роздратовано: горе батькiв i вся ця таемничiсть схвилювали, ii не менш, нiж вчинок Ести. – Вона менi нiчого не казала. Я думаю, iй було соромно.

Джулiя, стриманiша й спокiйнiша, нiж Еста i Клайд, завжди була ближча до батькiв i тому засмутилась тепер дужче за iнших дiтей. Щоправда, вона не цiлком розумiла, що сталося, але про дещо догадувалася, бо й вона часом розмовляла з iншими дiвчатками, тiльки стримано i обережно. Бiльш за все ii сердило, що Еста обрала такий спосiб залишити сiм’ю: втекла з дому потай вiд батькiв, вiд братiв, вiд неi, завдала батькам такого страшного горя! Це жахливо! Повiтря було насичене лихом.

Батьки радилися в маленькiй кiмнатцi, а Клайд сидiв, глибоко замислившись: напружено й допитливо вiн думав про життя. Що ж зробила Еста? Невже це, як вiн iз страхом припускав, одна з тих жахливих втеч, одна з тих не дуже гарних любовних iсторiй, про якi постiйно шепталися хлопчаки на вулицях i в школi? Яка ганьба, коли це так! Вона може нiколи не повернутися. Вона втекла з якимось чоловiком. В цьому, звичайно, криеться щось ганебне й погане для дiвчини, бо вiн завжди чув, що всi пристойнi взаемини мiж юнаком i дiвчиною, мiж чоловiком i жiнкою завжди призводять до одного – до шлюбу. І ось, на додаток до всiх iнших нещасть iх сiм’i, Еста зважилася на таке! Звичайно, iх життя, i без того досить похмуре, тепер стане ще похмурiше.

Скоро повернулися батьки. В обличчi м-с Грiфiтс, все ще напруженому й засмученому, щось змiнилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, бiльше безнадiйноi покори.

– Еста вирiшила поiхати вiд нас, у всякому разi на деякий час, – сказала вона, побачивши, що дiти з цiкавiстю чекають пояснень. – Ви не повиннi тривожитись за неi й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пiшла своiм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне iм’я господа», – вставив Ейса.). Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама повинна пiзнати життя. (Тут Ейса знову вимовив свое: «Тц! Тц! Тц!»). Але ми не повиннi погано думати про неi. Це нi до чого. Нехай керуе нами лише любов i доброта.

Проте вона вимовила це з деякою суворiстю, що суперечила змiстовi ii слiв; голос ii дзвенiв.

– Ми можемо тiльки сподiватися, що вона незабаром зрозумiе, який безумний i легковажний ii вчинок, i повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тiм шляху, на який ступила. Це не путь господа i не його воля. Вона надто молода i помилилася. Але ми прощаемо iй. Ми повиннi простити. Нашi серця повиннi бути завжди вiдкритi для неi, повиннi бути сповненi любовi i нiжностi.

Вона говорила, нiби звертаючись до великоi аудиторii, та голос ii звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.

– Тепер iдiть спати. Нам залишаеться тiльки покладати надii на милость божу i молитися вранцi, опiвднi i ввечерi, щоб нiяке зло не спiткало ii. Так, хотiла б я, щоб вона не робила цього, – додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала ранiше, очевидно, думаючи не про дiтей, якi стояли перед нею, а тiльки про Есту.

Але Ейса!

«Що за батько!», – часто думав згодом Клайд.

Окрiм власного горя, вiн, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, – але нiчого бiльше! Увесь цей час вiн стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набiк, – куценький, сивий, кучерявий, мiзерний.

– Хай буде благословенне iм’я господне, – вставляв вiн час вiд часу. – Ми не повиннi закривати перед нею нашi серця. Так, так, ми не повиннi осуджувати. Ми повиннi тiльки покладати надii на краще. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амiнь! О так! Тц! Тц! Тц!

– Якщо хто-небудь спитае, де Еста, – по паузi продовжила м-с Грiфiтс, навiть не подивившись у бiк свого чоловiка i звертаючись до дiтей, що обступили ii, – ми повиннi будемо сказати, що вона поiхала до моiх родичiв у Тонаванду. Це не зовсiм так, але ж ми й самi не знаемо правди, не знаемо точно, де вона… До того ж вона може незабаром повернутись. Отже, ми не повиннi говорити про неi нiчого поганого, поки не дiзнаемось про все.

– Так, хвала господу, – стиха вiдгукнувся Ейса.

– Отже, якщо хто-небудь спитае про неi, поки нам самим нiчого невiдомо, треба вiдповiдати так, як я сказала.

– Звичайно, – промовив Клайд послужливо, а Джулiя додала:

– Гаразд.

М-с Грiфiтс замовкла i суворо, але водночас нiби прохаючи пробачення, подивилась на дiтей. Ейса знову вимовив: «Тц! Тц! Тц!», i потiм дiтей послали спати.

Клайдовi дуже кортiло довiдатися, що ж було в листi Ести, але вiн з тривалого досвiду переконався, що мати нiчого не скаже йому, коли не вважатиме це за потрiбне; i вiн пiшов до своеi кiмнати, почуваючи втому. Чому батьки бiльше не шукали Есту, якщо була надiя знайти ii? Де вона тепер, у цю хвилину? Десь у дорозi, в поiздi? Мабуть, вона не хоче, щоб ii знайшли. Певно, iй було тут так само нестерпно, як i йому. Ще зовсiм недавно вiн сам думав пiти звiдси куди-небудь, уявляв собi, як би поставилась до цього сiм’я, i от сестра випередила його. Як це вплине на його рiшення i на його вчинки в майбутньому? Насправдi, незважаючи на горе батька й матерi, Клайд не мiг дивитись на втечу сестри, як на велике нещастя, – в усякому разi не на саму втечу. Це був просто ще один доказ, що в домi не все гаразд. Вся дiяльнiсть мiсii не мала нiякого значення. В усiх цих релiгiйних почуттях i розмовах теж мало глузду. Вони не врятували Есту. Певно, вона так само, як i вiн, не дуже вiрила в усе це.




Роздiл IV


Прийшовши до такого висновку, Клайд став наполегливiше, нiж будь-коли до того, думати про свое майбутне. Вiн вирiшив, що повинен на щось зважитись i якнайшвидше. Досi йому щастило знайти тiльки таку роботу, за яку беруться хлопчики дванадцяти-п’ятнадцяти рокiв: якось улiтку вiн допомагав газетяревi розносити газети; друге лiто (а по суботах i взимку) працював на складi магазина стандартних цiн: вiдкривав ящики й розпаковував товари, за що дiставав щедру винагороду – п’ять доларiв щотижнево, – суму, яка здавалась йому тодi цiлим багатством. Вiн почував себе багачем i, наперекiр батькам, якi вважали i театр, i кiно справою не тiльки мирською, а й грiховною, зрiдка вiдвiдував цi забороненi мiсця, десь на гальорцi. Такi розваги доводилось приховувати вiд батькiв. Але це не стримувало Клайда. Вiн вважав, що мае право розпоряджатися своiми грошима i навiть брати з собою молодшого брата Френка, який був радий пiти з ним i жодного разу не проговорився.

Трохи пiзнiше, того ж року, Клайд вирiшив залишити школу, бо вiдчував уже сам, що надто вiдстав; вiн влаштувався помiчником продавця содовоi води в аптекарському магазинi середньоi руки; магазин був поруч з театром i нiби перебував пiд його заступництвом. Клайд випадково побачив оголошення: «Потрiбен хлопчик» (вiн iшов повз по дорозi до школи). Потiм вiн поговорив з молодим продавцем, до якого Клайд мав пiти в помiчники i який погоджувався навчити його новоi професii, якщо Клайд буде тямущий i послужливий; з цiеi розмови Клайд зрозумiв, що коли вiн навчиться цього мистецтва, то зможе заробляти п’ятнадцять чи навiть вiсiмнадцять доларiв щотижнево. Як вiн чув, стiльки одержують двое службовцiв у магазинi Струда на розi Чотирнадцятоi i Балтiмор-стрiт. Магазин, куди хотiв найнятися Клайд, платив, проте, тiльки дванадцять доларiв – звичайну платню в таких закладах.

Та щоб опанувати цю справу, як повiдомили його, потрiбний час i дружня допомога досвiдченоi людини. Якщо вiн хоче стати сюди на роботу й одержувати спочатку п’ять доларiв (обличчя Клайдовi витяглося), – ну, скажiмо, шiсть, – вiн швидко навчиться робити солодкi напоi i присмачувати сиропами рiзноманiтнi сорти морозива. Але спочатку Клайд буде за учня, отже, вiн повинен мити й чистити сифони i весь посуд на прилавку i, зрозумiло, о-пiв на восьму вiдчиняти магазин, пiдмiтати в ньому, витирати порох, а також виконувати рiзнi доручення, якi може дати йому власник цього закладу. В такi хвилини, коли його безпосередне начальство, м-р Зiберлiнг – самовпевнений i балакучий двадцятирiчний франт, – буде перевантажений замовленнями, вiн передовiрить Клайдовi виготовлення нескладних коктейлiв, що складаються з лимонаду, кока-кола i тому подiбного.

І от Клайд, порадившись з матiр’ю, вирiшив прийняти цю вигiдну пропозицiю. По-перше, розраховував вiн, тут можна буде безплатно поласувати морозивом, – немала перевага. По-друге, як вiн думав у той час, це вiдкрие йому шлях до якоiсь професii, чого йому дуже бракувало. Потiм – i це теж велика перевага – йому доведеться затримуватись на роботi пiзно, до дванадцятоi ночi, а замiсть цього вiн матиме вiльнi години вдень. Отже, вечорами вiн не буде вдома i не вiдвiдуватиме вечiрнiх класiв о десятiй годинi. Вiд нього вже не зможуть вимагати допомоги на молитовних зiбраннях, хiба що в недiлю, та й недiлями вiн теж буде зайнятий пiсля обiду i ввечерi.

І до того, продавець содовоi води регулярно може одержувати контрамарки вiд адмiнiстратора сусiднього театру, фойе якого з’еднане бiчними дверима з магазином, – ця близькiсть дуже тiшила Клайда. Так цiкаво працювати в магазинi, який тiсно зв’язаний з театром.

Та найголовнiше – на втiху, а часом i на вiдчай Клайдовi, – перед кожним спектаклем, а в днi ранкових спектаклiв i пiсля них тут збиралися статистки; вони приходили поодинцi або групами, сiдали бiля прилавка, балакали, смiялися i пудрилися. І Клайд, недосвiдчене пташеня, незнайомий iз звичаями свiту, iз звичками й манерами жiнок, не переставав милуватися з краси цих вiдвiдувачок, iх смiливостi, самовпевненостi i грацii.

Перемиваючи склянки, накладаючи морозиво, наливаючи сиропи, вкладаючи на пiдносах лимони й апельсини, вiн уперше в життi мiг зблизька спостерiгати цих дiвчат. Вони – просто чудовi! Майже всi так добре, пишно одягненi, – перснi, брошки, чудеснi капелюшки, хутра, гарнi туфлi! І так часто вiн чув розмови про найцiкавiшi речi: про пiкнiки, танцi, обiди, баченi ними спектаклi, про гулянки на околицях Канзас-Сiтi, про те, чим вiдрiзняеться теперiшня мода вiд торiшньоi, i про чарiвнiсть деяких акторiв та актрис, особливо акторiв, що грають зараз у мiстi або приiдуть на гастролi. Дома Клайд нi про що подiбне не чув.

І дуже часто то одна, то друга з цих юних красунь була з яким-небудь молодим кавалером у фраку, в крохмальнiй манiжцi, в цилiндрi, галстуку метеликом, бiлих лайкових рукавичках, лакових черевиках, – у костюмi, що в той час здавався Клайдо-вi останнiм словом доброго тону, краси, елегантностi i благополуччя. Носити такий костюм з таким невимушеним виглядом! Розмовляти з дiвчиною так спокiйно i вiльно, як цi франти! От найвища справнiсть! Жодна вродлива дiвчина, здавалося тодi Клайдовi, i дивитись на нього не буде, якщо вiн не матиме такого костюма. Це конче потрiбно, це головне! І якщо тiльки Клайд досягне цього, – зумiе отак одягтися, – хiба це не означатиме, що вiн твердо став на шлях, який веде до блаженства? Всi радостi життя, звичайно, вiдкриються перед ним. Ласкавi усмiшки! Таемнi потиски рук, i, може, його рука навколо дiвочоi талii… поцiлунок… обiцянка одружитися… i потiм, потiм…

І все це – немов раптовий промiнь свiтла пiсля довгих рокiв, коли треба було без кiнця-краю ходити з батьком i матiр’ю вулицями, сидiти на молитовних зiбраннях, вислухувати невимовних, безглуздих дивакiв, – людей, що занепали й збилися з пуття, – про те, як Христос врятував iх i що бог зробив для них. Будьте певнi, тепер вiн позбудеться всього цього. Вiн працюватиме й буде збирати грошi, i вийде в люди… Воiстину, цей нескладний, але зразковий добiр банальностей сяяв, як чудо духовного переродження, справжнiй мiраж, що виник перед спраглим подорожанином – жертвою пустелi.

Проте Клайд швидко переконався, що одне погане в його новому становищi: хоч тут i можна було навчитися робити рiзнi сумiшi фруктових напоiв i заробляти дванадцять доларiв на тиждень, – це зовсiм не давало виходу честолюбним надiям i прагненням, якi пожирали його. Альберт Зiберлiнг, його безпосередне начальство, твердо вирiшив зберегти для себе одного як таемницi ремесла, так i найприемнiшу частину роботи. І до того вiн, спiльно з iх хазяiном-аптекарем, вважав, що Клайд не тiльки повинен допомагати йому, Зiберлiнговi, у виготовленнi напоiв, але ще й бiгати з усякими дорученнями хазяiна, а це забирало в Клайда мало не весь його робочий день.

Одно слово, Клайдовi було мало користi вiд цiеi роботи: вiн нiяк не мiг одягтися краще, нiж ранiше. Гiрше того, Клайда гнiтило, що в нього дуже мало грошей, майже немае знайомих i зв’язкiв. По сутi, вiн був зовсiм самотнiй поза своею сiм’ею, – та чи не такий же самотнiй i в сiм’i?

Втеча Ести несприятливо вiдбилася на мiсiонерськiй дiяльностi в Канзасi. І тому що Еста не повернулася, Клайдовi батьки почали думати про переiзд, поки не було кращого варiанту, до Денвера, штат Колорадо. Але Клайд рiшуче не хотiв 'iхати з ними. «Яка вiд цього користь? – питався вiн у самого себе. – Там просто буде ще одна мiсiя, точнiсiнько така ж, як i тут».

Вiн завжди жив з батьками – в помешканнi при мiсii на вулицi Бiкел i не мiг зносити це життя. З одинадцяти рокiв, з того часу як сiм’я переiхала до Канзас-Сiтi, вiн соромився приводити знайомих хлопчикiв до себе додому. Тому вiн нiколи не мав друзiв, а гуляв i грався майже завжди один або з братом i сестрами.

Але тепер йому шiстнадцять рокiв, вiн уже досить дорослий, щоб жити по-своему, i хоче позбутися такого життя. Проте вiн дуже мало заробляв – не досить, щоб прожити самому, i йому бракувало ще вмiння й смiливостi для того, щоб улаштуватися краще.

Все ж таки, коли батьки заговорили про переiзд до Денвера i, не припускаючи й думки, що Клайд не захоче поiхати з ними, згадали про можливiсть для нього одержати там роботу, Клайд почав помалу натякати, що йому краще залишитися тут. Вiн любить Канзас-Сiтi. Яка користь вiд змiни? Тут у нього е робота, а може, вiн знайде i щось краще. Та батьки, пам’ятаючи про долю Ести, дуже вагалися. Що може вийти з його спроби так рано почати самостiйне життя? Де вiн житиме пiсля iх вiд’iзду? З ким? З якими впливами зустрiнеться в життi i хто буде поруч нього, щоб дати добру пораду, спрямовувати його по шляху чеснот, шляху, яким простували вони самi? Про все це слiд подумати.

Клайд був дуже наляканий: переiзд до Денвера здавався неминучим i наближався з кожним днем; на додаток якраз у цей час мiстер Зiберлiнг, через свою надмiрну люб’язнiсть до жiноцтва, втратив посаду; в аптекарському магазинi з’явився но-вий старший продавець, кощавий i похмурий; до того ж, певно, вiн не хотiв мати Клайда за свого помiчника. І Клайд вирiшив пiти звiдси, але не вiдразу: спочатку, бiгаючи по мiсту з усякими дорученнями, вiн спробуе пiдшукати собi iншу посаду. І ось одного разу йому спало на думку звернутися до продавця прохолодних напоiв у великому аптекарському магазинi при головному готелi мiста; готель цей, чудовий дванадцятиповерховий будинок, здавався Клайдовi квiнтесенцiею розкошi й комфорту. Його вiкна були щiльно завiшенi, головний вхiд (Клайд нiколи не зважувався заглянути далi) був вигадливим сполученням скла i залiза; за дверима було видно мармуровий коридор, обставлений пальмами. Клайд часто проходив повз готель, з хлоп’ячою цiкавiстю мiркуючи над тим, яке ж там, усерединi, життя? Бiля пiд’iзду завжди чекало стiльки таксi та приватних автомобiлiв!

У цей день, вiдчуваючи, що треба почати дiяти, Клайд увiйшов до аптекарського магазина, що мiстився в примiщеннi готелю i виходив на Чотирнадцяту й Балтiмор-стрiт. Побачивши касирку в маленькiй склянiй будцi бiля входу, Клайд спитав, хто в них тут вiдае продажем содовоi води.

Зацiкавлена його боязкими й невпевненими манерами, а також його глибокими, нiби благаючими очима, касирка догадалася, що хлопчик шукае роботи.

– А ось мiстер Сiкор, управитель магазина, – сказала вона.

Вона кивнула в бiк невисокоi, зi смаком одягненоi людини рокiв тридцяти п’яти, яка обладнувала на дашку скляноi вiтрини виставку туалетних новинок. Клайд пiдiйшов до управителя i, ще не зовсiм розумiючи, як треба дiяти, коли хочеш домогтися чогось у життi, але, побачивши, однак, що ця людина захоплена своею роботою, спинився, переступаючи з ноги на ногу, i стояв до того часу, поки, нарештi, управитель крамницi не вiдчув, що хтось стоiть позаду, i не обернувся.

– В чому справа? – спитав вiн Клайда.

– Скажiть, будь ласка, вам не потрiбен помiчник для продажу содовоi води?

І Клайд подивився на нього очима, що красномовно промовляли. «Якщо у вас е посада, я так хотiв би, щоб ви взяли мене, i менi так потрiбна робота!»

– Нi, нi, нi, – вiдповiв той.

Цей кремезний блондин був на вдачу трохи дразливий i при-чiпливий. Вiн уже збирався одвернутися вiд прохача, але, побачивши по обличчю Клайда, як глибоко той розчарований i засмучений, спитав ще:

– А ви коли-небудь працювали в такому мiсцi?

– Не в такому прекрасному магазинi, сер, – вiдповiв Клайд, вражений довколишньою розкiшшю. – Я працюю тепер у магазинi мiстера Клiнкла, на розi Сьомоi i Бруклiн-стрiт, але це зовсiм не те, що у вас, i менi хотiлося знайти щось краще.

– Мгм, – промимрив управитель, якому було трохи приемно почути це безпосередне визнання переваги його магазина. – Що ж, це цiлком розумно. Але саме зараз я нiчого не можу запропонувати вам. Ми не часто мiняемо службовцiв. А ось якщо ви хочете влаштуватися розсильним, я скажу вам, куди пiти. Тут у готелi якраз хочуть узяти хлопчика. Начальник розсильних казав менi, що йому потрiбен ще один. Я думаю, що це анiтрохи не гiрше, нiж допомагати продавцевi води.

Потiм, побачивши, як засяяло обличчя Клайда, вiн додав:

– Але не кажiть, що це я надiслав вас, адже я вас не знаю. Просто розшукайте там, пiд сходами, мiстера Скуайрса i поговорiть з ним.

Вiд самоi думки, що вiн може дiстати роботу в такому поважному закладi, як готель «Грiн-Девiдсон», Клайд широко вiдкрив очi i весь затремтiв вiд хвилювання; потiм вiн подякував порадниковi за його доброту i рушив до пофарбованого пiд мармур проходу в глибинi магазина, який вiв до вестибюля готелю. Вийшовши з цього коридора, Клайд опинився у вестибюлi. Нiчого подiбного вiн нiколи ще не бачив: досi бiднiсть i несмiливiсть заважали йому бодай здалеку заглянути в цей свiт. Яка скрiзь марнотратна розкiш! Пiд ногами пiдлога, як шахова дошка з квадратами чорного й бiлого мармуру; над головою стеля, оздоблена бронзою, розписом i позолотою. Їi пiдпирае цiлий лiс чорних мармурових колон, – таких самих дзеркально гладких i вiдполiрованих, як i пiдлога. Ряди колон ведуть до трьох окремих входiв – правого, лiвого та центрального, на Дальрiмпл-авеню, а мiж колонами – лампи, статуi, пальми, крiсла, дивани й диванчики, килими – сила-силенна всякоi всячини. Одно слово, вестибюль цей був втiленням тiеi пошлоi розкошi, призначення якоi е, за чиiмсь саркастичним зауваженням, «нести вишуканiсть у маси».

Справдi, для солiдного готелю у великому i процвiтаючому американському торговому мiстi тут була майже надмiрна розкiш. Номери, i хол, i вестибюлi, i ресторани були обставленi надто розкiшно – тут не було анi краси, що облагороджувала б, анi витонченостi, анi доцiльностi.

Клайд спинився, розгублено оглядаючи вестибюль, – тут зiбралося численне товариство – i жiнки, й дiти, але найбiльше було чоловiкiв; вони прогулювалися туди й сюди, або стояли i розмовляли, чи вiдпочивали в крiслах, групами i поодинцi. За важкими драпiровками, в розкiшно умебльованих глибоких нiшах стояли письмовi столи з комплектами газет, в одному кутку вестибюля – поштове вiддiлення, в другому – галантерейний кiоск i кiоск для продажу квiтiв, i тут теж було людно. В цей час у мiстi вiдбувався з’iзд дантистiв, i багато хто з них iз жiнками й дiтьми зiбралися сьогоднi в готелi «Грiн-Девiдсон». Та Клайдовi, який нiчого не знав про це i взагалi не уявляв собi, що таке «з’iзд», здавалося, що це i е звичайна, повсякденна картина життя готелю.

З шанобливим, лякливим подивом Клайд дивився на все довкола; потiм, згадавши про Скуайрса, пiшов шукати його до контори «пiд сходами». Сходи були праворуч вiд Клайда – величезнi, чорно-бiлi, мармуровi, з двома розгалуженнями, якi широкими плавними вигинами вели на другий поверх. Мiж цими двома великими крилами сходiв i була, мабуть, контора готелю, оскiльки там товклося багато службовцiв. За ближчим крилом, бiля тiеi ж стiни, в якiй був прохiд з аптекарського магазина, мiстилася висока конторка, i за нею стояв юнак приблизно одного вiку з Клайдом, одягнений в коричневий формений костюм з численними блискучими гудзиками. На головi в нього була маленька кругла шапочка, схожа на коробочку з-пiд пiлюль, по-хвацькому насунута на одно вухо. Вiн олiвцем робив записi в книзi перед собою. Тут були й iншi хлопчики того ж вiку i в такiй самiй формi: вони сидiли на довгому ослонi, поряд з конторкою, iншi стрiлою носилися в усiх напрямах; часом вони повертались до того, що був за конторкою, передавали йому то яку-небудь квитанцiю, то ключ, то рахунок, а потiм знову сiдали на ослiн, чекаючи, очевидно, iншого доручення, i iм нiбито не доводилось довго чекати. Майже безперервно трiскотiв телефон, i юнак за конторкою, вислухавши доручення, дзвонив у маленький дзвiнок, що стояв перед ним, або вимовляв: «Черговий», на що вiдгукався перший вiд краю хлопчик на ослонi. Викликанi бiгли вiдразу до потрiбних iм сходiв, або до однiеi з вхiдних дверей, чи до лiфтiв, i пiсля цього майже завжди з’являлись, несучи слiдом за приiжджими саквояжi, чемодани, пальта, палицi для гольфа. Іншi хлопчики зникали в глибинi вестибюля i поверталися з пляшками на пiдносах чи з якими-небудь пакетами, якi вони несли до одного з номерiв наверх. Певно, таку роботу довелося б виконувати й Клайдовi, якби йому пощастило i його взяли на службу в цьому готелi.

І все це робилося так жваво, довкола було стiльки руху, що йому дуже заманулося бути таким щасливим i потрапити сюди. Але чи вдасться? І де цей мiстер Скуайрс? Вiн пiдiйшов до юнака за конторкою i спитав:

– Ви не можете сказати, де менi знайти мiстера Скуайрса?

– А ось вiн iде, – вiдповiв юнак, допитливо подивившись на Клайда жвавими сiрими очима.

Клайд подивився в той бiк i побачив, що до них швидко наближаеться франтувата i, без сумнiву, бувала людина рокiв двадцяти дев’яти чи тридцяти. Вiн був такий стрункий, енергiйний i прекрасно одягнений, i в нього було таке жорстке, колюче обличчя, що Клайд вiдчув не тiльки збентеження, але навiть благоговiйний страх: видно, це була дуже хитра, пiдступна людина, – в нього був такий довгий тонкий нiс, тонкi губи, такий пронизливий погляд i гостре пiдборiддя…

– Щойно вийшла висока сива людина з шотландським пледом, бачили? – спитав вiн свого помiчника, спинившись бiля конторки.

Той кивнув.

– Так от, менi сказали, що це лорд Ландрейль. Вiн приiхав сьогоднi зранку з чотирнадцятьма скринями й чотирма слугами. Тiльки подумати! Поважна персона з Шотландii. А проте, вiн подорожуе пiд вигаданим iменем. Записаний тут як мiстер Блант. Ось якi вони, англiйцi, – бачили? Вмiють показати клас, га?

– Цiлком правильно, мiстер Скуайрс, – з пошаною вiдповiв юнак за конторкою.

Тiльки тепер мiстер Скуайрс оглянувся i кинув побiжний погляд на Клайда. Юнак за конторкою прийшов Клайдовi на допомогу.

– Цей хлопець хоче поговорити з вами, – пояснив вiн.

– Ви хотiли мене бачити? – спитав м-р Скуайрс, повертаючись до Клайда й оглядаючи його зiрким, вивчаючим поглядом; не залишився непомiченим i дешевий костюм хлопчика.

Клайдовi не дуже сподобалася ця людина, але вiн вирiшив справити на неi якнайкраще враження.

– Джентльмен з аптекарського магазина сказав менi… – почав Клайд, – тобто вiн порадив звернутися до вас… може, на мое щастя, вам потрiбний розсильний. Я працюю помiчником в аптекарському магазинi Клiнкла, на розi Сьомоi i Бруклiн-стрiт, але хочу пiти звiдти, i той джентльмен сказав, що ви можете… тобто вiн думав… може, у вас е вiльна посада…

Клайд був такий збентежений i збитий з пантелику холодним, допитливим поглядом цiеi людини, що ледве мiг перевести подих i насилу ковтав слину.

Вперше в життi вiн подумав, що коли хочеш домогтися успiху, треба викликати прихильнiсть до себе в людей, зробити чи сказати щось таке, що iм сподобалось би. Отже, зважившись, Клайд запобiгливо, вкрадливо всмiхнувся до м-ра Скуайрса й додав:

– Якщо тiльки ви дозволите менi спробувати, я старатимуся з усiх сил.

Людина, яка стояла перед Клайдом, у вiдповiдь тiльки холодно подивилась на нього; але, оскiльки вiн сам був хитрий i вмiв досягати своеi мети рiзними манiвцями, то йому подобався кожен, хто спритний, меткий, умiв розмовляти з людьми. І, вiдмовившись вiд свого першого бажання заперечуюче похитати головою, вiн зауважив:

– Але ж ви не маете нiякого досвiду в цiй справi?

– Нi, сер, але я швидко навчуся, я дуже старатимуся.

– Ну, гаразд, я подумаю, – сказав начальник розсильних, з сумнiвом чухаючи скроню. – Зараз менi нiколи. Приходьте в понедiлок надвечiр. Тодi поговоримо.

Вiн повернувся на пiдборах i пiшов.

Клайд, залишившись на самотi i не зовсiм розумiючи, що все це мае означати, розгублено озирався. Невже йому й справдi призначили прийти в понедiлок? Невже можливо, що вiн… Клайд повернувся i вибiг на вулицю. Вiн увесь тремтiв. Оце успiх! Вiн попросив, щоб його взяли на роботу до найкращого готелю Канзас-Сiтi, i йому призначили прийти в понедiлок! От як? Що б це означало? Невже його можуть допустити в цей чудовий свiт – i так швидко! Невже й справдi так буде?




Роздiл V


Як у зв’язку з усiм цим забуяла фантазiя Клайда, якi мрii про майбутне були зв’язанi в нього з роботою в цьому прекрасному закладi, про це можна тiльки догадуватись: його уявлення про розкiш були загалом надто перебiльшенi, помилковi й безглуздi, – просто невиразна маячня, наслiдок постiйно пригнiчуваноi уяви, яка донинi не дiставала задоволення i живилася самими вигадками.

Клайд повернувся до своiх обов’язкiв в аптекарському магазинi; пiсля роботи вiн iшов додому, iв i спав; але по сутi всi цi днi – п’ятницю, суботу, недiлю й понедiлок до вечора – вiн носився десь у хмарах. Вiн не розумiв, що робить, i не раз його начальство в магазинi пропонувало йому «прокинутись». А пiсля роботи вiн iшов не просто додому, а знову туди, на рiг Чотирнадцятоi i Балтiмор-стрiт, i дивився на чудовий готель. Там навiть опiвночi перед кожним з трьох головних пiд’iздiв, що виходили на три вулицi, стояв швейцар у довгiй коричневiй лiвреi з безлiччю гудзикiв i у високому коричневому кашкетi з широким козирком. А всерединi, за тонкими шовковими шторами, все ще сяяли вогнi у великому залi ресторану i в барi, що мiстився на нижньому поверсi. Бiля пiд’iздiв багато таксi й приватних машин. І звiдкись завжди чути музику.

Клайд розглядав будинок у п’ятницю ввечерi, i в суботу, i вранцi в недiлю, а в понедiлок, у другiй половинi дня, як призначив м-р Скуайрс, знову з’явився до готелю; цей суб’ект зустрiв Клайда досить непривiтно, тому що вже встиг забути про нього. Але йому справдi потрiбний був ще один розсильний, i Клайд нiби пiдходив на цю посаду; тому Скуайрс повiв Клайда до своеi маленькоi контори пiд сходами, де велично i з цiлковитою байдужiстю почав розпитувати його про батькiв, про те, де вiн живе, де i що робив досi, чим заробляе на прожиття батько. Останне питання особливо збентежило Клайда. Вiн був гордий, i йому було соромно признатися, що його батьки керують мiсiею i проповiдують по вулицях. І вiн вiдповiв (адже так iнодi бувало), що батько його працюе в однiй фiрмi агентом по розповсюдженню пральних машин, а недiлями проповiдуе релiгiйне оновлення; це сподобалось начальниковi хлопчакiв, якi менш за все були схильнi до благопристойного й благочестивого життя. Чи може Клайд принести рекомендацiю з мiсця його теперiшньоi посади? Так, може.

М-р Скуайрс почав пояснювати, що порядки в готелi дуже суворi. Багато хлопцiв, спостерiгаючи життя готелю й перебуваючи серед надмiрноi, незвичноi для них розкошi (м-р Скуайрс, проте, говорив iншими словами), втрачали глузд i збивалися з пуття. Йому постiйно доводиться звiльняти тих, хто, заробивши трохи зайвих грошей, починае погано поводитись. Йому потрiбнi хлопцi послужливi, вихованi, меткi, шанобливi. Вони повиннi бути охайнi i одягатися чисто й акуратно; на роботу щодня повиннi з’являтися пунктуально, без жодного запiзнення i в належному виглядi. А той, хто уявить, що, заробивши трохи грошей, можна дозволити собi зухвало вiдповiдати або заводити iнтрижки i брати участь у нiчнiй гульнi, а потiм спiзнюватись на роботу або з’являтися втомленим, млявим i неповоротким, – той нехай не думае залишатися тут надовго. Такого виженуть вiдразу. Вiн, Скуайрс, не потерпить нiяких дурниць. Це треба засвоiти тепер, раз i назавжди.

Клайд кивав на знак згоди i час вiд часу вставляв з готовiстю: «Так, сер», або «Нi, сер»; наприкiнцi вiн запевнив м-ра Скуайрса, що вiн i подумати не може про те, щоб так непристойно себе поводити, та й своею вдачею вiн просто нездатний на такi вчинки, про якi говорив м-р Скуайрс.

Потiм м-р Скуайрс пояснив, що хлопчики одержують у готелi тiльки п’ятнадцять доларiв щомiсячно, а також харчування (у пiдвальному поверсi е спецiальна iдальня для службовцiв). Але – i це повiдомлення було найдивнiшим вiдкриттям для Клайда – кожен постоялець за всяку послугу, – якщо хлопчик принесе чемодан, або глек води, або виконае ще яке-небудь доручення, – дае на чай, i часом досить щедро: десять, п’ятнадцять, двадцять п’ять центiв, iнодi бiльше. І цi чайовi становлять у середньому вiд чотирьох до шести доларiв щодня, не менше, а iнодi й бiльше, – величезнi грошi, подумав Клайд. Серце його закалатало, i вiн мало не задихнувся, почувши про таку величезну суму. Вiд чотирьох до шести доларiв щодня! Адже це становить двадцять вiсiм чи навiть сорок два долари на тиждень! Вiн насилу мiг вiрити своiм вухам. І це зверху п’ятнадцяти доларiв щомiсяця й харчування. І крiм того, пояснив м-р Скуайрс, з утримання нiчого не вираховують за красиву форму, яку носять розсильнi в готелi. Але ii можна носити тiльки на роботi. Потiм м-р Скуайрс пояснив, що в понедiлок, середу, п’ятницю та недiлю Клайд мае працювати вiд шостоi ранку до полудня i потiм, пiсля шестигодинноi перерви, з шостоi вечора до пiвночi; по вiвторках, четвергах i суботах вiн працюватиме тiльки вiд полудня до шостоi; таким чином, у нього будуть вiльнi то друга половина дня, то вечiр; але снiдати й обiдати вiн повинен у своi вiльнi години. Нарештi, разом з iншими хлопцями вiн зобов’язаний пунктуально, у форменому одязi з’являтися на перевiрку, яку м-р Скуайрс робить рiвно за десять хвилин до початку кожноi змiни.

М-р Скуайрс думав ще й про iншi речi, але промовчав про них. Вiн знав: знайдуться люди, якi скажуть за нього. Замiсть того вiн продовжував щось пояснювати i раптом, зовсiм несподiвано для Клайда, який слухав усе це нiби увi снi, спитав:

– Гадаю, що ви можете приступити до роботи зараз?

– Так, сер! Звичайно, сер! – вiдповiв Клайд.

– Прекрасно!

М-р Скуайрс пiдвiвся й вiдчинив дверi.

– Оскар! – покликав вiн найближчого з тих, що сидiли на ослонi, розсильних, i до нього пiдiйшов, поспiшаючи, високий кремезний юнак, одягнений у чистеньку формену курточку. – Одведiть цю молоду людину – Клайд Грiфiтс, адже так? – на дванадцятий, до гардеробноi, щоб Джебокс добрав для нього формений костюм. Якщо жодний не пiдiйде, нехай припасуе який-небудь на завтра. Але, я думаю, йому буде якраз по мiрцi той, що носив Сiлсбi.

Потiм, звертаючись до свого помiчника, який дивився з-за конторки на Клайда, м-р Скуайрс пояснив:

– Беру його на випробування. Нехай хтось iз хлопчикiв пiдучить його сьогоднi ввечерi, чи коли вiн там почне. Ідiть, Оскар, – сказав вiн юнаковi, якому доручив Клайда. – Вiн новак у цьому дiлi, але, я думаю, справиться, – додав м-р Скуайрс, знову звертаючись до помiчника, коли Клайд i Оскар пiшли до одного з лiфтiв.

І вiн пiшов сказати, щоб iм’я Клайда внесли до платiжноi вiдомостi.

Тимчасом Клайд, iдучи на буксирi за своiм новим ментором, вислухав ряд таких вiдомостей, якi ще нiколи не досягали його вуха.

– Тут нема чого боятися, навiть якщо нiколи не працював у такому мiсцi, – почав цей юнак.

Як пiзнiше довiдався Клайд, його звали Хегланд, вiн був родом з Джерсi-Сiтi, штат Нью-Джерсi, звiдки й привiз свою екзотичну говiрку i широкi жести. Вiн був високий, кремезний, рудоволосий, весь у веснянках, добродушний i балакучий.

Вони ввiйшли в лiфт з написом: «Для службовцiв».

– Ця штуковина неважка, – продовжував супутник Клайда. – От коли я вперше почав працювати в Буффало, три роки тому, – то не тямив нi бум-бум. Ти лише дивися, що та як роблять iншi, зрозумiв?

Клайд, значно бiльше освiчений, нiж його супутник, у думках несхвально фiксував неправильностi його вимови й жаргоннi словечка, але був у цю хвилину такий вдячний за найменшу ознаку уваги, що радо пробачив би своему доброзичливо настроеному супутниковi все, що завгодно, за його щирiсть.

– Спочатку дивися, хто що робить та як, тодi й сам навчишся. От як дзвякне дзвiнок, а ти сидиш крайнiй на ослонi, значить, твоя черга, – пiдхоплюйся й бiжи. Вони тут люблять, щоб швидше, зрозумiв? Коли хто ввiйде в пiд’iзд або вилiзе з лiфта з чемоданом, а ти тут крайнiй на ослонi – бiжи й хапай чемодан, однаково – кликав старший чи нi. Не очiкуй, поки вiн гукне, – вiн iнодi занятий, не бачить. Тут треба й самому не ловити гав. Не схопиш чемодани – не одержиш на чай, зрозумiв? У кого в руках чемодан чи що iнше, тому, ясно, треба допомогти, хiба що вiн сам захоче тягти свiй багаж. Завжди треба бути ближче до конторки, бо кожний, хто входить, насамперед записуеться i питае номер, – торохкотiв вiн далi, поки вони пiднiмалися лiфтом. – Потiм клерк дасть тобi ключ, – тодi тягни весь багаж прямо до номера. Потiм, якщо номер з ванною i вбиральнею, засвiти скрiзь свiтло, щоб вони бачили, де що, зрозумiв? Потiм попiдiймай занавiски, коли день, а коли вечiр, – опусти й подивися, чи е в номерi рушники, а коли немае, – скажи покоiвцi, а потiм, коли не дадуть на чай, iди собi. Тiльки спочатку покрутися там iще, поморочся з ключем бiля дверей, перевiр кватирку, взагалi, трохи застрягни там, зрозумiв? Тодi, коли вони щось тямлять, дадуть монету, а вже коли не дадуть, значить – кришка, треба йти. І не можна й знаку подавати, що невдоволений, нiчого такого, зрозумiв? А потiм, коли не попросять води з льодом або ще чогось, значить – кришка. Йди вниз i миттю на ослiн. Штука нескладна. Тiльки рухайся швидше та не лови гав, коли хто виходить або входить. У цьому вся штука. А як одержиш форму та почнеш працювати, не забувай вiддавати начальниковi долар пiсля кожноi змiни, коли йдеш додому, зрозумiв? А коли двi змiни на день – то два долари. Такий уже порядок. Усi ми так робимо, i тобi доведеться, коли хочеш тут зачепитися. Але це вже – все. Решта – твоя.

Клайд зрозумiв.

Певно, з його двадцяти чотирьох чи тридцяти двох доларiв частина випадае, – приблизно доларiв одинадцять чи дванадцять. Ну, не бiда! Адже в нього залишиться ще дванадцять чи п’ятнадцять, а може й бiльше. І зверх того iжа й форма. Боже мiй! Та це ж справжнiсiнький рай! Межа всiх бажань!

М-р Хегланд з Джерсi-Сiтi провiв його на дванадцятий поверх, до кiмнати, де вони застали зморщену сиву маленьку людину, невиразного вiку i вдачi; вiн враз пiдiбрав Клайдовi костюм, який прийшовся якраз на нього, i не потрiбнi були нiякi переробки. Примiрявши кiлька шапочок, Клайд добрав таку, яка була йому якраз, i по-хвацькому зсунув ii набiк, лишалося тiльки постригтися: «Волосся в тебе довгувате, треба б ззаду постригти», – зауважив Хегланд. Клайд i сам подумав про це ще до того, як Хегланд заговорив. Його волосся й справдi було надто довге для такоi шапочки, i Клайд вiдразу зненавидiв його.

Коли вiн повернувся вниз, до м-ра Уiпла, помiчника м-ра Скуайрса, той сказав:

– Прекрасно! Костюм якраз, адже так? Гаразд, приступай о шостiй годинi. Прийдеш о-пiв на шосту i з’явишся в формi на перевiрку за чверть до шостоi.

Пiсля цього, вислухавши вiдповiднi поради Хегланда, Клайд пiшов до гардеробноi, замкнув свiй формений одяг у шафку i, схвильований, вибiг з готелю – спочатку постригтися, потiм додому, розповiсти батькам про свое щастя.

Вiн буде розсильним у чудовому готелi «Грiн-Девiдсон»! Вiн носитиме форму, та ще яку гарну. Вiн буде одержувати… але вiн не сказав матерi точно, скiльки буде одержувати. Спочатку, мабуть, доларiв з одинадцять чи дванадцять, вiн ще не знае напевне. В перспективi раптом вiн побачив деякий матерiальний достаток якщо не для всiеi сiм’i, то хоч би для себе самого, i йому не хотiлося ускладнювати справу, назвавши справжню суму свого майбутнього заробiтку: звичайно, батьки пред’являть йому тодi великi вимоги. Але вiн сказав, що безплатно харчуватиметься в готелi, – отже, йому нема чого повертатись додому на обiд, а саме цього вiн i хотiв. І на додаток до всього вiн житиме й дихатиме в атмосферi цього чудового готелю… Вiн зможе, коли захоче, повертатись додому не ранiш як опiвночi… зможе добре одягтися… i зав’язати цiкавi знайомства… І, мабуть, розважитися трохи… Ого!

І поки вiн бiгав у всяких справах, в нього народилася ще одна лукава й чарiвна думка: вiн може не приходити додому в тi вечори, коли захоче пiти до театру або ще куди-небудь. Вiн просто залишиться в мiстi, а пiсля того скаже вдома, що йому довелося працювати. І до того ж даровий стiл i формений одяг! Подумати тiльки!

Все це було таке разюче й захоплююче, що вiн навiть боявся дуже багато думати про це. Краще почекати й подивитись. Просто – почекати й подивитися, чого вiн може досягти тут, у цьому чудовому, чудовому царствi!




Роздiл VI


Цiлковита недосвiдченiсть Грiфiтсiв – Ейси й Ельвiри – в усiх економiчних i соцiальних питаннях допомогла Клайдовi здiйснити своi мрii. Бо нi Ейса, нi Ельвiра не мали уявлення про справжнiй характер роботи, за яку брався Клайд, – навряд чи знали вони про це бiльш за нього самого; вони не уявляли собi, як ця робота може вплинути на його уяву i моральнiсть, на його матерiальне становище i на багато чого iншого. Нiколи в життi нi Ейса, нi його дружина не спинялися в готелi вище четвертого розряду; нiколи не бували в ресторанах, де обiдають люди заможнiшi, нiж вони самi. Їм зовсiм не спадало на думку, що для хлопчика у вiцi Клайда i з його вдачею можлива якась iнша робота й iншi форми взаемин з людьми, крiм перенесення чемоданiв вiд дверей готелю до контори i назад. І обидва вони наiвно думали, що платня за таку роботу повинна бути дуже невисока, скажiмо, п’ять чи шiсть доларiв на тиждень, по сутi менше, нiж заслуговував Клайд за своiм вiком i здiбностями.

Тому м-с Грiфiтс, все-таки бiльш практична, нiж ii чоловiк, i бiльше заклопотана матерiальним добробутом Клайда й iнших дiтей, не розумiла: чому раптом Клайд так радiе новiй роботi, яка, за його словами, забиратиме бiльше часу i навряд чи дасть бiльше грошей, нiж попередня. Щоправда, Клайд уже натякнув, що в готелi вiн може домогтися пiдвищення на посадi, наприклад, стати клерком, – але вiн i сам не знав, коли це буде, а на старiй посадi вiн мiг би швидше досягти чогось кращого, принаймнi щодо заробiтку.

Та коли в понедiлок вiн примчав додому i заявив, що дiстав посаду i що йому треба швидше змiнити краватку i комiрець, постригтися й бiгти назад, на перевiрку, мати, дивлячись на нього, заспокоiлась. Нiколи до того вона не помiчала, щоб вiн чимось так захоплювався; йому ж таки буде краще, коли вiн вiдчуе себе бiльш впевненим у життi i стане веселiшим.

Вiн вiддавав цiй роботi весь свiй час з шостоi ранку до пiвночi; лише iнколи вiн повертався ранiше, в який-небудь вiльний вiд роботи вечiр, коли йому раптом спадало на думку пiти додому, – i тодi вiн поспiшав пояснити, що його вiдпустили трохи ранiше. В манерах його з’явилося щось рiзке, неспокiйне; коли тiльки вiн не спав i не переодягався, вiн вiдразу ж намагався втекти з дому… Все це разом узяте дуже бентежило i матiр Клайда, i Ейсу. Готель! Готель! Завжди вiн поспiшае до цього готелю, але з його слiв можна тiльки зрозумiти, що йому там дуже подобаеться i що з роботою своею вiн нiбито справляеться. Робота ця далеко приемнiша, нiж морока з содовою водою, i вiн сподiваеться, що зможе заробляти тут бiльше, i дуже швидко, та коли – точно вiн не знае… Проте окрiм цього вiн нiчого не хотiв чи не мiг розповiсти.

Батько й мати Грiфiтси весь час вiдчували, що через iсторiю з Естою iм слiд виiхати з Канзас-Сiтi й оселитися в Денверi. А Клайд упертiше, нiж будь-коли, хотiв залишитися в Канзас-Сi-тi. Вони можуть iхати, але в нього тут хороша робота, i вiн мае намiр триматися за неi. Якщо вони поiдуть, вiн знайде собi кiмнату, i все буде гаразд. Але цей план зовсiм не подобався Грiфiтсам.

А яка величезна змiна сталася в життi Клайда! Того ж першого вечора, рiвно о п’ятiй сорок п’ять, вiн з’явився до м-ра Уi-пла, свого найближчого начальника, i той поставився до нього схвально, – не тiльки за те, що на ньому добре лежав формений костюм, але за його вигляд у цiлому, – i з цiеi хвилини весь свiт для нього зовсiм змiнився. Клайд i ще сiм юнакiв виструнчились перед м-ром Уiплом у службовому примiщеннi, яке межувало з бюро обслуговування, i начальник оглянув iх; пiсля того, як тiльки годинник продзвонив шiсть разiв, весь загiн промарширував вестибюлем повз головне бюро i великi сходи до конторки м-ра Уiпла i далi, до довгого ослона. Тут усi вiсiм хлопчикiв сiли (Клайд – останнiм у рядi), чекаючи викликiв, готовi кинутися виконувати будь-яке доручення: змiнена команда м-ра Уiпла була вiдведена в примiщення для службовцiв i там вiдпущена. Пост м-ра Уiпла за конторкою на змiну йому посiв м-р Барнс.

Дзень!

Задзвонив дзвоник бiля конторки номерного клерка, i перший хлопчик побiг.

Дзень! – продзвенiло знову, i пiдхопився другий хлопчик.

– Черговий! До центрального входу! – гукнув м-р Барнс, i третiй хлопчик поплив по мармуровiй пiдлозi до дверей i пiдхопив чемодани нового пожильця, чиi бiлi бакенбарди i не по лiтах свiтлий шерстяний костюм навiть недосвiдчене око Клайда помiтило за сто крокiв. Таемниче й священне видiння – чайовi!

– Черговий! – знову гукнув м-р Барнс. – Довiдайся, чого хоче дев’ятсот тринадцятий. Води з льодом, певно.

І четвертий хлопчик зник.

Клайд, весь час пересуваючись на ослонi слiдом за Хеглан-дом, якому доручено було трохи його пiдучити, напружено вдив-лявся й прислухався. Нерви його були такi натягнутi, що вiн насилу дихав, раз у раз здригався й нiяк не мiг всидiти спокiйно; Хегланд, нарештi, сказав йому:

– Кинь ти боятися. Дужче тримай вiжки, зрозумiв? Усе буде гаразд. Мене спочатку теж трусило, з новаками завжди так. Але це ж не робота. Легше треба, от що. І нема чого витрiщатися на всi боки – дивися прямо перед собою, нiби й нiщо тебе не обходить.

– Черговий! – знову гукнув м-р Барнс.

Клайд ледве тямив, про що говорив Хегланд.

– Сто п’ятнадцятий вимагае паперу i пер.

П’ятий хлопчик зник.

– Де ви берете папiр i пера, коли треба? – благальним тоном засудженого до страти спитав Клайд свого навчителя.

– Я ж тобi казав, – у клерка, де ключi видають. Онде, лiворуч. Вiн дасть i паперу, i пер. А воду з льодом береш у тому залi, де ми щойно ставали на перевiрку. Отам, у кутку, маленькi дверi, бачиш? Хлопцевi, який наливае воду, iнколи даси десять центiв, – його теж треба задобрити.

Дзень! – дзвоник номерного клерка.

Шостий хлопчик, не кажучи нi слова, пiшов виконувати якесь доручення.

– І ще запам’ятай, – провадив далi Хегланд, переконавшись, що надходить його черга, i поспiшаючи дати Клайдовi останнi поради: – Коли захочуть чого випити, напоi одержиш отам, за iдальнею. Та не плутай назв, бо пожильцi розсердяться. А коли ввечерi будеш показувати номер, – опусти штори та ввiмкни свiтло, а коли треба що в iдальнi, розшукай там старшого та ткни йому в руку, – зрозумiв?

– Черговий!

Хегланд пiдхопився i зник.

Тепер Клайд був першим номером. Четвертий уже знову сiдав бiля нього, пильно поглядаючи – чи не потрiбнi будуть де-небудь його послуги.

– Черговий! – вигук Барнса.

Клайд пiдхопився i став перед ним, радiючи, що нiхто не входить з чемоданами, але його мучив страх, що вiн не зрозумiе доручення або виконае його не досить швидко.

– Довiдайся, чого хоче вiсiмсот вiсiмдесят другий.

Клайд помчав до лiфтiв з написом «Для службовцiв», пам’ятаючи, що саме цим шляхом вiн пiдiймався з Оскаром на дванадцятий поверх; але iнший хлопчик, що виходив з лiфта для гостей, вказав йому на його помилку.

– Викликали в номер? – гукнув вiн. – Тодi йди до лiфта для гостей. А цi два для службовцiв i для тих, хто з речами.

Клайд поспiшив виправити свою помилку.

– На восьмий, – сказав вiн.

У лiфтi нiкого бiльше не було, i маленький негр-лiфтер заговорив з Клайдом.

– Новачок? Так? Не бачив вас ранiше.

– Так, я щойно приступив до роботи, – вiдповiв Клайд.

– Ну, вам тут сподобаеться, – по-дружньому сказав хлопчик. – Тут, знаете, всiм подобаеться. Вам який поверх, восьмий?

Вiн спинив кабiну лiфта, i Клайд вийшов. Хвилюючись, вiн забув спитати, в який бiк йому йти, i тепер, почавши шукати потрiбний номер, швидко переконався, що потрапив не до того коридора. Пухнатий коричневий килим пiд ногами, свiтлi, пофарбованi в кремовий колiр стiни, м’яке свiтло, що лилося крiзь бiлоснiжнi кулi, припасованi до стелi, – все це здавалось йому атрибутами найвищого соцiального добробуту, неправдоподiбноi довершеностi, – таке далеке це було вiд усього, що вiн знав.

Нарештi, знайшовши номер 882, вiн несмiливо постукав i за мить крiзь вiдхиленi трохи дверi побачив клапоть синьоi з бiлою смужкою пiжами i вище – вiдповiдну частину круглого рум’яного обличчя й одно око, оточене зморшками.

– Ось тобi долар, синку, – здавалося, що це промовляло око, i враз виникла рука з папiрцем в один долар. Рука була товста й червона. – Побiжи до галантерейника й купи менi пару пiдв’язок. Бостонськi пiдв’язки, шовковi. Тiльки швидше!

– Слухаю, сер, – вiдповiв Клайд i взяв долар.

Дверi зачинились, а Клайд уже мчав коридором до лiфта, думаючи про себе, що таке «галантерейник». Хоч Клайдовi було вже сiмнадцять рокiв, вiн не знав цього слова, – нiколи ранiше не чув його або, може, чув, але не звертав уваги. Коли б йому сказали «магазин чоловiчоi бiлизни», вiн би вiдразу зрозумiв. Але йому звелiли пiти до «галантерейника», а вiн не знав, що це таке. Холодний пiт заросив йому чоло. Колiна пiдгиналися. Чорт! Як тепер бути? А що коли вiн спитае в кого-небудь, навiть у Хегланда, i його вважатимуть…

Вiн увiйшов у лiфт, i кабiна пiшла вниз. Галантерейник… Галантерейник! І раптом йому сяйнула думка. Припустiмо, вiн не знае, що це таке. Але врештi-решт потрiбна пара шовкових бо-стонських пiдв’язок. Де ж дiстати шовковi бостонськi пiдв’язки? Ясно, там, де взагалi купують речi чоловiчого туалету. Ну, звичайно! Магазин чоловiчоi бiлизни. Треба побiгти до магазина. І по дорозi вниз, помiтивши, що негр-лiфтер дивиться привiтно, вiн спитав:

– Не знаете, де тут поблизу магазин чоловiчоi бiлизни?

– В цьому ж будинку, якраз бiля пiвденного входу, – вiдповiв негр, i Клайд, вiдчуваючи велику полегкiсть, поспiшив туди.

Вiн усе ще вiдчував себе нiяково i дивно в туго припасованiй форменiй куртцi i в цiй кумеднiй круглiй шапочцi. Йому все здавалося, що вона от-от злетить з голови, i вiн нишком раз у раз намагався якнаймiцнiше насунути ii. Вскочивши до яскраво освiтленого магазина, вiн поквапливо сказав:

– Менi треба пару шовкових бостонських пiдв’язок!

– Прекрасно, синку, будь ласка! – елейним тоном сказав галантерейник, невисока рожевощока людина з блискучою лисиною i в золотих окулярах. – Певно, для когось у готелi? Ну, ось, це коштуе сiмдесят п’ять центiв, а ось десять центiв для тебе, – сказав вiн, загортаючи покупку й опускаючи долар до каси. – Я завжди радий прислужитися хлопчикам з готелю: знаю, що ви i вдруге до мене прийдете.

Клайд узяв десять центiв i пакет. Вiн не знав, що й думати. Пiдв’язки коштують сiмдесят п’ять центiв – так вiн сказав. Отже, повернути треба тiльки двадцять п’ять центiв решти. Виходить, десять центiв лишаються йому. А тепер… може, й постоялець теж дасть йому на чай.

Вiн побiг назад у готель, до лiфта.

Десь грав струнний оркестр, i чудовi звуки виповнювали вестибюль. Не поспiшаючи, проходили люди – такi гарно вбранi, самовпевненi, такi не схожi на тих, кого вiн зустрiчав на вулицях i взагалi поза стiнами готелю.

Дверцята лiфта вiдчинились. Кiлька чоловiк увiйшли до кабiни, пiсля всiх – Клайд i iнший розсильний, який з цiкавiстю подивився на нього. На шостому поверсi цей хлопчик вийшов. На восьмому вийшли Клайд i лiтня дама. Вiн поспiшив до дверей № 882 i постукав. Дверi трохи вiдчинилися: мешканець номера вже встиг змiнити пiжаму на штани й поголитись.

– А, вже! – вигукнув вiн.

– Так, сер, – вiдповiв Клайд, подаючи пакет i решту. – Вiн сказав, що пiдв’язки коштують сiмдесят п’ять центiв.

– Вiн просто грабiжник! А решту однаково вiзьми собi, – вiдповiв той, простягнув Клайдовi двадцять п’ять центiв i зачинив дверi.

Мить Клайд стояв, як заворожений. «Тридцять п’ять центiв, – думав вiн, – тридцять п’ять центiв! За одно дрiб’язкове доручення! Невже тут завжди так? Не може бути! Це неможливо!» І в той час, коли ноги його потопали в м’якому килимi, а рука стискувала в кишенi грошi, вiн вiдчував, що ладен заверещати або голосно зареготати. Жарти – тридцять п’ять центiв за таку дрiбницю. Один дав йому двадцять п’ять центiв, другий – десять, а вiн, власне, нiчого не зробив!

Внизу вiн поспiхом вискочив з кабiни. У вестибюлi його знову полонили звуки оркестру, а пишно вбраний натовп, крiзь який вiн пробирався назад до ослона розсильних, вкинув його в дрож.

Слiдом за тим його послали вiднести три чемодани i двi парасольки лiтньому подружжю, – певно, фермерам, що взяли номер з вiтальнею, спальнею i ванною на п’ятому поверсi. По дорозi, як помiтив Клайд, подружжя уважно розглядало його, хоч не сказало жодного слова. Як тiльки вони увiйшли в номер, Клайд швидко повернув вимикач бiля дверей, опустив штори i розмiстив чемодани; i тут лiтнiй i незграбний чоловiк, що весь час дивився на Клайда, – вельми статечна особа в бакенбардах, – промовив нарештi:

– А ви нiбито юнак ретельний i меткий. Кращий за багатьох, якi траплялись нам досi, скажу я вам.

– Я взагалi вважаю, що готель – не мiсце для хлопчика, – прощебетала його люб’язна дружина, пишна, кругла, як куля, особа, що розглядала в цей час сумiжну кiмнату. – Не хотiла б я, щоб хтось iз моiх синiв працював у готелi… Як тут люди поводяться!

– От що, хлопче, – продовжував фермер, скидаючи пальто й копаючись у кишенi штанiв. – Побiжiть-но вниз i купiть менi три або чотири вечiрнi газети – скiльки знайдете, i вiзьмiть по дорозi глек води з льодом, а коли повернетесь – матимете п’ятнадцять центiв на чай.

– Цей готель кращий, нiж в Омаху, таточку, – мовила його дружина. – Тут килими й фiранки кращi.

Який не був Клайд наiвний, вiн не мiг не всмiхнутися про себе. Проте обличчя його зберiгало урочисту непорушнiсть, наче маска, позбавлена будь-яких ознак мислi. Вiн узяв дрiбнi грошi i вийшов. А за кiлька хвилин принiс воду й вечiрнi газети i пiшов, усмiхаючись, з п’ятнадцятьма центами в кишенi.

Та це був тiльки початок цього надзвичайного вечора. Тiльки Клайд сiв на ослiн, як його покликали до 529-го номера. Треба було побiгти до бара по двi пляшки фруктовоi води i два сифони содовоi. Коли дверi трохи вiдчинили, щоб передати Клайдовi замовлення, вiн устиг побачити в дзеркалi над камiном компанiю франтуватих хлопцiв i дiвчат, що весело балакали й смiялися; гарненька дiвчина в бiлому сидiла на поручнi крiсла, в якому розсiвся молодий чоловiк, що обiймав ii за талiю.

Клайд задивився на цю сценку, хоч i пробував удавати, нiби не дивиться. Для нього зараз це було однаково, що заглянути у врата раю. В номерi зiйшлися дiвчата й хлопцi не набагато старшi за нього самого; вони смiялись, балакали i навiть пили – не якусь там содову воду з морозивом, але, звичайно, такi напоi, якi, зi слiв його батькiв, неминуче ведуть до загибелi, а молодi люди анiтрохи не турбувалися про це.

Клайд побiг униз, до бара, взяв напоi та рахунок i, повернувся в номер, одержавши плату – пiвтора долара за напоi i двадцять п’ять центiв для себе. І ще раз кинув погляд на принадну картину. Тепер одна пара танцювала, а решта наспiвувала або висвистувала мотив.

Було так цiкаво забiгати в номери i крадькома, квапливо розглядати iх мешканцiв. Не менше цiкавила Клайда мiнлива панорама головного вестибюля: вiн спостерiгав клеркiв за головною конторкою – один клерк вiдав номерами, другий – багажем приiжджих, третiй видавав кореспонденцiю; були тут i касир, i помiчник касира. І рiзнi кiоски довкола: з квiтами, газетами, сигарами, вiддiлення телеграфу, бюро обслуговування таксi. І на всiх, хто працював тут, здавалося Клайдовi, сама атмосфера готелю наклала якийсь особливий вiдбиток. А навколо скрiзь розгулювали й сидiли такi поважнi чоловiки й жiнки, юнаки й дiвчата, всi так багато i модно одягненi, такi вдоволенi, з таким прекрасним кольором обличчя. А якими автомобiлями й екiпажами багато з них приiздили сюди в обiднiй час i ввечерi! Вiн добре мiг розгледити iх при яскравому сяйвi лiхтарiв бiля пiд’iзду. А якi накидки, хутра та iншi речi були на цих людях! Якi чемодани несли за ними хлопцi, а часом i сам Клайд, до машин або до лiфтiв! І все на них пошите з найкращого матерiалу. Така пишнота! Ось воно, виходить, що означае бути багатим, бути впливовою людиною в суспiльствi! От що означае мати грошi! Це означае – можеш робити все, чого забажае душа, а iншi люди, такi, як вiн, Клайд, будуть прислуговувати тобi. І вся ця розкiш – твоя. І можеш першоi-лiпшоi хвилини пiти й поiхати, куди заманеться.




Роздiл VII


Отже, з усiх благотворних або шкiдливих для його розвитку впливiв, яким у той час мiг пiддатися Клайд, мабуть, найнебез-печнiшим, як на його вдачу, був саме вплив готелю «Грiн-Девiдсон»: на всьому просторi мiж двома великими американськими пасмогiр’ями навряд чи можна було знайти мiсце, де б так повновладно панувало все матерiальне й показне, позбавлене смаку. Кафе тут, обставлене м’якими меблями й тьмяно освiтлене, нiбито навiть похмуре, проте все в веселих вогнях кольорових лiхтарикiв, було iдеальним мiсцем побачень i зустрiчей – i не тiльки для недосвiдчених i захоплених дiвчат, яких можна було пiдкупити показною розкiшшю, але також i для бiльш досвiдчених i, може, трохи збляклих красунь, яким слiд пам’ятати про свiй колiр обличчя i переваги м’якого, не яскравого освiтлення. «Грiн-Девiдсон», як i всi готелi подiбного роду, вiдвiдували люди певного типу: тут бували, головним чином, гонористi чоловiки непевного вiку i непевних професiй, якi прагнули легкого успiху i розраховували своею появою тут раз чи й два щодня, в години найбiльшого пожвавлення, укрiпити свою репутацiю свiтськоi людини, або марнотратника життя, або багача, або людини з смаком, або покорителя сердець, або всього разом.

І тiльки Клайд прийшов сюди, як цi дивнi юнаки, його новi товаришi, поруч з якими вiн перебував немало часу на ослонi у вестибюлi, поспiшили просвiтити його й розповiли про багато такого, що вiдбуваеться в готелi: про те, що тут бувають певного типу зiпсованi, розпуснi, вiдкинутi суспiльством чоловiки (Клайдовi показали на кiлькох), якi шукають зближення з такими от хлопчиками, щоб вступити з ними в деякi недозволеннi вiдносини. Клайд спочатку не розумiв, що це означае; на саму згадку про це його нудило. І проте деяких хлопчикiв у готелi (особливо одного, що працював не з Клайдом, а в iншiй змiнi) пiдозрювали в тому, що вони «спiймалися на цю вудку», як висловився один з юнакiв.

Самих тiльки розмов у вестибюлi, не кажучи вже про сцени в барi, в ресторанах i в номерах, було досить, щоб переконати всяку недосвiдчену, не надто розбiрливу iстоту, нiбито головне заняття в життi для кожного, хто мае деякi грошi i становище в суспiльствi, – це ходити до театрiв, влiтку вiдвiдувати стадiон, танцювати, кататися в автомобiлi, частувати друзiв обiдами й iздити для розваги до Нью-Йорка, Європи, Чiкаго чи до Калiфорнii. А життя майже всiх цих хлопчикiв було настiльки позбавлене будь-якого комфорту й смаку, не кажучи вже про розкiш, що вони, як i Клайд, не тiльки перебiльшували значення побаченого в готелi, але й вважали, буцiмто ця раптова змiна iх долi дае iм самим щасливу можливiсть увiйти в таке життя. Хто вони, цi люди з грошима, i що зробили вони для того, щоб тiшитися всiею цiею розкiшшю, тодi як iншi, певно, такi ж точно люди, не мають нiчого? І чим саме так вiдрiзнялися тi, кого обiйшли, вiд тих, хто благоденствуе, Клайд не мiг зрозумiти. І це спадало на думку всiм хлопчикам.

А на додаток – комплiменти i навiть пряме загравання дам i дiвчат непевного типу, якi, мабуть, були дуже стриманi в своему колi, та завдяки своему багатству мали доступ до цього готелю i тут кокетуванням, посмiшками й грошима домагалися прихильностi найбiльш вродливих юнакiв. Про це часто говорили Клайдовi товаришi по службi.

Так, другого дня Клайдовоi служби в готелi, юнак на прiзвище Ретерер, сидячи поруч на ослонi, штовхнув його лiктем i ледве помiтним кивком голови показав на закутану в хутра багато одягнену струнку блондинку рокiв тридцяти, що входила до вестибюля з маленькою собачкою на руках.

– Бачив? – прошепотiв вiн. – Спритна пташка! Я тобi про неi потiм розповiм. Ну й штучки викидае!

– А що таке? – з жадiбною цiкавiстю спитав Клайд, тому що жiнка здалася йому надзвичайно вродливою й чарiвною.

– Та нiчого, просто за той час, що я тут працюю, вона приходила сюди з вiсьмома рiзними чоловiками. Вона було сплуталася з Дойлом (один з розсильних, дуже вродливий i стрункий хлопець, з приемними манерами, якого Клайд уже помiтив як приклад, гiдний наслiдування), а тепер знайшла iншого.

– Невже правда? – вигукнув Клайд, дуже здивований, у думках питаючи себе, чи не випаде коли-небудь i на його долю таке щастя.

– Вiрнiше бути не може, – вiдповiв Ретерер. – Це вже така птаха – iй усього мало. В ii чоловiка, кажуть, велике деревообробне пiдприемство в Канзасi, але тепер вона не живе з ним. У неi тут найкращi кiмнати на шостому, але вона половину часу не бувае вдома. Менi покоiвка казала.

Цей Ретерер, маленький, кремезний, але гарненький, з постiйною усмiшкою, був такий привiтний, м’який i приемний у поведiнцi, що Клайд одразу вiдчув симпатiю до нього i захотiв познайомитися з ним ближче. І Ретерер платив Клайдовi тим самим, бо помiтив, що Клайд наiвний та недосвiдчений i радо зробить йому будь-яку дружню послугу.

Розмова про бiляву жiнку була обiрвана викликом на роботу i бiльше не поновлювалась, але на Клайда вона справила сильне враження. Жiнка була дуже гарна з лиця, виплекана, з чудовою шкiрою й блискучими очима. Невже правда те, що сказав Ретерер? Вона така гарненька! Клайд дивився в простiр, i перед ним поставало невиразне видiння, яке лоскотало нерви i в значеннi якого вiн навiть самому собi не хотiв признатися.

А мораль i фiлософiя усiх цих юнакiв!.. Кiнселла, низенький, товстий, добродушний i дурненький, як здавалося Клайдовi, але досить вродливий i мужнiй, як розповiдають – вiдчайдушний картяр, першi три днi вiддавав увесь вiльний час навчанню новачка, яке почав був Хегланд. Вiн був ввiчливiший за Хегланда, але Клайдовi вiн не здавався таким приемним i симпатичним, як Ретерер.

І цей Еддi Дойл, який з самого початку зацiкавив Клайда, i якому Клайд неабияк заздрив, такий вiн був гарний з себе, стрункий, з добiрними, грацiозними жестами i лагiдним, приемним голосом. Надзвичайно привабливий, вiн миттю полонив кожного, хто зустрiчався з ним, – як службовцiв готелю, так i стороннiх, яким траплялась нагода звернутися до нього з запитанням. Черевики його й комiрець слiпучо виблискували, волосся було пiдстрижене, зачiсане i напомаджене за останньою модою, як у кiноактора. Клайда враз пiдкорили його смак i вмiння одягатися – його найелегантнiшi коричневi костюми, кепi, його краватки й шкарпетки, пiдiбранi до тону. Вiн носитиме коричневе пальто такого ж крою, з поясом, думав Клайд. І точнiсiнько такого ж коричневого кашкета. І так само добре пошитий, елегантний костюм.

Приблизно таке ж враження справив на Клайда i той юнак, який першим знайомив його з роботою, – Хегланд. Один з найстарших вiком i найдосвiдченiших розсильних у готелi, Хегланд дуже впливав на iнших своiм веселим, безтурботним ставленням до всього, що виходило за межi його безпосереднiх службових обов’язкiв. Вiн не був такий освiчений i гарний з лиця, як деякi iншi юнаки, але вiн дуже зацiкавив Клайда, зачарував його своею палкою, енергiйною вдачею, своею щедрiстю, коли йшлося про грошi й розваги, нарештi, хоробрiстю, силою, смiливiстю, – тут з ним не могли зрiвнятися нi Дойл, нi Ретерер, нi Кiнселла, – вiн був дужий i смiливий часом до безглуздя.

Як вiн сам пiзнiше розповiв Клайдовi, вiн був сином шведа, пiдмайстра в пекаря; батько кiлька рокiв тому покинув його матiр в Джерсi-Сiтi напризволяще. Тому нi Оскар, нi його сестра Марта не могли дiстати хоч якоюсь мiрою задовiльного виховання або зав’язати якi-небудь пристойнi знайомства. Чотирнадцяти рокiв Оскар утiк iз Джерсi-Сiтi у вантажному вагонi i з того часу сам прокладав собi шлях у життi. Вiн, як i Клайд, безрозсудливо прагнув кинутися у вир насолод, яким здавалося йому довколишне життя, i готовий був на всякi пригоди, але при цьому не знав властивого Клайдовi нервового страху перед наслiдками. У нього був друг на прiзвище Спарсер, трохи старший за нього, який служив шофером у одного багача в Канзас-Сiтi; iнодi вiн потай брав машину i давав ii в розпорядження Хегландовi для коротких позамiських прогулянок. Ця люб’язнiсть приятеля, хоч i не зовсiм чесна й законна, надавала Хегландовi в очах iнших юнакiв особливого, хоч i далеко не виправданого блиску i пiдносила його у власнiй уявi.

Хегланд був не такий вродливий, як Дойл, i йому було набагато важче завойовувати увагу дiвчат, а тi, у кого йому пощастило домогтися успiху, були не такi чарiвнi. Все-таки вiн надзвичайно пишався пригодами подiбного роду i неабияк хвалився ними, причому Клайд через свою недосвiдченiсть бiльш за всiх вiрив тому, що вiн розповiдав. Може, через це, почуваючи в Клайдi доброзичливого слухача, Хегланд мало не з першого дня полюбив його.

Коли iм доводилось на ослонi сидiти поруч, Хегланд продовжував повчати Клайда. Канзас-Сiтi прекрасне мiсце, якщо тiльки вмiеш жити. Вiн працював ранiше по iнших мiсцях, у Буффало, Клiвлендi, Детройтi, Сент-Луiсi, але нiде йому так не подобалось, як у Канзас-Сiтi… головним чином тому, – але про це вiн не вважав за потрiбне тодi розказати, – що справи його нiде не були такi блискучi, як тут. Вiн був «перемивальницею» посуду, прибиральником вагонiв, помiчником водопровiдника… брався за всяку роботу, поки, нарештi, в Буффало не став на службу до готелю. А потiм один хлопець, який тепер не служить тут, умовив його переiхати до Канзас-Сiтi. Зате тут…

– Розумiеш, – казав вiн, – чайовi в цьому готелi – таких нiде не матимеш, це вже я знаю, а головне – народ тут хороший. Ти з ними по-доброму, i вони тебе не скривдять. Я тут уже рiк, а скаржитись нема на що. Цей хлопець Скуайрс – нiчого, пiдходить, коли не завдавати йому клопоту. Вимогливий, але ж треба йому про себе подбати. А даремно нiкого не вижене. Це я знаю. Зрештою все просто. Закiнчив роботу – i сам собi хазяiн. Хлопцi у нас хорошi i вмiють повеселитися. Не пiдведуть i не викажуть. Коли що де вiдбуваеться – вечiрка або що iнше, – всi тут як тут. І не бурчать i не ремствують, коли що не клеiться. Це вже я знаю, адже у нас тут по-всякому бувало!

З його базiкання Клайд зрозумiв, що всi хлопцi в готелi були мiж собою найближчими друзями – всi, крiм Дойла, який тримався дещо вiдокремлено, хоч i не зарозумiло. («Надто багато жiнок бiгае за ним, от i все»). Усiм товариством ходили в гостi, в дансинг, на обiди, в одно мiсце, де можна грати в карти, i ще в такий собi куточок пiд назвою «Кет Суiнi», де е прегарненькi дiвчатка, i так далi, i так далi – сила вiдомостей, про якi нiколи не чув ранiше Клайд. Цi розповiдi примушували його замислюватись, мрiяти, сумнiватися, тривожитись i питати себе – чи розумно це i чи справдi в цьому багато привабного, та й чи дозволенi для нього цi втiхи? Адже його все життя вчили якраз протилежному. В усьому, до чого вiн тепер так уважно прислухався, крилося щось глибоко хвилююче, але невиразне, невирiшене.

А Томас Ретерер! З першого ж погляду видно було, що навряд чи зможе вiн нашкодити кому-небудь, стати чиiмсь ворогом. На зрiст вiн був не вищий за п’ять футiв чотири дюйми, товстий, з чорним волоссям i оливковою шкiрою, з веселими ясними очима. Вiн теж, як згодом довiдався Клайд, був iз зовсiм бiдноi сiм’i i не мав у життi нiяких матерiальних чи соцiальних благ. Але вiн був самостiйний, i всi товаришi любили його i завжди радилися з ним про все. Вiн був родом з Уiчiти i тiльки нещодавно переселився до Канзас-Сiтi. Вiн i його сестра були головною пiдтримкою для матерi-вдови, яку обое дуже любили. В дитинствi вони бачили, як принижував, ображав i обдурював iх добру, довiрливу матiр ii жорстокий чоловiк. Бували днi, коли сiм’я залишалась без шматка хлiба. Не раз iх виганяли з квартири, коли iм не вдавалося вчасно заплатити за неi. В жоднiй школi Томмi i його сестра не могли довго залишатись. Нарештi, коли йому минув чотирнадцятий рiк, Ретерер перебрався до Канзас-Сiтi, де хапався за всяку випадкову роботу, поки йому не пощастило потрапити до «Грiн-Девiдсон»; пiзнiше до нього переселилися з Уiчiти мати й сестра.

Але навiть бiльше, нiж розкiшшю готелю чи цими юнаками, – iх вiн досить швидко розкусив, – Клайд захоплювався потоком дрiбних подачок, який лився на нього, чимдалi збiльшуючи приемну вагу в правiй кишенi його штанiв: монетки в п’ять, десять, двадцять п’ять центiв i навiть пiвдолари – iх ставало бiльше й бiльше, i вже в перший день на дев’яту годину назбиралося бiльш як чотири долари, а на дванадцяту, коли закiнчилося чергування Клайда, в ньому було понад шiсть з половиною доларiв – стiльки, скiльки ранiше вiн заробляв за тиждень.

З усiеi цiеi суми треба було тiльки вiддати долар м-ру Скуайрсу, – один долар, не бiльш, так сказав Хегланд, а решта – п’ять з половиною доларiв за один вечiр цiкавоi, привабливоi, чудовоi роботи – належала йому! Йому важко було повiрити в це. Їй-право, нiби в казцi «Тисяча й одна нiч»! І проте рiвно о дванадцятiй годинi цього першого вечора десь пролунав гонг, зачовгали ноги, i з’явилися три хлопцi: один зайняв мiсце Барнса за конторкою, двое iнших мали виконувати доручення. І за командою Барнса вiсiм хлопцiв його змiни пiдвелися, виструнчилися в один ряд i рушили до дверей. У службовому примiщеннi, як тiльки його вiдпустили, Клайд пiдiйшов до м-ра Скуайрса й дав йому долар срiблом.

– Правильно, – сказав м-р Скуайрс.

Тiльки й того. Потiм Клайд разом з iншими зайшов до гардеробноi, переодягнувся i вийшов на темну вулицю. Вiн щасливий, i в майбутньому щастя залежить тiльки вiд нього самого! Це вiдчуття було таке хвилююче, що вiн весь тремтiв i йому навiть паморочилось у головi.

Тiльки подумати, яку вiн знайшов собi посаду! Щодня одержуватиме стiльки грошей! Вiн був пiшов додому, вирiшивши добре виспатись перед завтрашньою роботою. Але, згадавши, що другого дня йому треба з’явитися до готелю тiльки о-пiв на дванадцяту, зайшов до нiчного кафе i замовив чашку кави й шматок пирога. І тепер вiн думав тiльки про те, що завтра треба працювати всього лише з дванадцятоi дня до шостоi вечора, а потiм вiн буде вiльний до шостоi години наступного ранку. І заробить ще грошей. І немалу частину витратить на себе.




Роздiл VIII


Бiльш за все Клайд думав про те, як зберегти для себе левову пайку грошей, якi вiн заробляв. З того часу, як вiн уперше почав працювати, встановлений був такий порядок, що бiльшу частину свого заробiтку – принаймнi три чвертi – Клайдовi доводилося вкладати в спiльне господарство. Та коли тепер вiн розповiсть, що одержуе не менш як двадцять п’ять доларiв щотижня, – i це не вважаючи п’ятнадцять доларiв заробiтноi плати щомiсяця й дарового харчування, – батьки, звичайно, захочуть, щоб вiн давав iм щотижня доларiв десять-дванадцять.

Однак його надто довго мучило бажання мати вигляд не гiрше за першого-лiпшого елегантного й добре вдягненого юнака, i тепер, коли траплялася щаслива нагода, вiн не мiг встояти перед спокусою насамперед добре одягтися – i якнайшвидше. Тому вiн вирiшив сказати матерi, що всi його чайовi не перевищують долара за день. А щоб мати змогу розпоряджатись вiльним часом на свiй розсуд, вiн заявив, що часто йому доводиться, на додаток до звичайних робочих годин, пiдмiняти iнших хлопцiв, коли хтось iз них хворий, або зайнятий iншою роботою. Вiн сказав також, що адмiнiстрацiя готелю вимагае, щоб у службовцiв був пристойний вигляд не тiльки в готелi, але й поза ним. Йому не можна буде довго ходити до готелю в тому одязi, який вiн носить тепер, сказав вiн. М-р Скуайрс уже натякав на це. Але, додав Клайд, щоб пом’якшити удар, один з хлопцiв показав йому мiсце, де можна купити всi потрiбнi речi на виплат.

І мати була така наiвна в усiх цих справах, що повiрила йому.

Та це ще було не все. Клайд тепер весь час перебував у товариствi юнакiв, якi, працюючи в готелi, набули чималого життевого досвiду, ознайомилися тут з надуживаннями та з пороками i були вже обiзнанi з деякими формами розпусти, зовсiм невiдомими досi Клайдовi. Вiн тiльки розкривав рота з подиву, а спочатку навiть i вiд лякливоi огиди. Хегланд, наприклад, сказав йому, що певний процент заробiтку компанii, до якоi належав тепер Клайд, iшов на гулянки, якi влаштовувались вскладчину щомiсяця – звичайно того вечора, коли одержували платню. Цi гулянки, залежно вiд настрою компанii i вiд готiвки, починались iнодi «шикарною» вечерею з випивкою в одному з двох досить вiдомих, але не занадто респектабельних нiчних ресторанiв. Потiм усi гуртом рушали до танцювального залу – дещо простiшого, щоб пiдхопити там якесь дiвчисько, або, якщо цього здавалося мало, йшли до якого-небудь вiдомого публiчного дому (звичайно замаскованого пiд «кiмнати з пансiоном»), де за невеликi грошi можна було, як вони часто хвалилися, одержати «будь-яку дiвчину на вибiр». І тому що вони дуже юнi i по сутi наiвнi, щедрi, веселi й непоганi з себе, вони зустрiчали в цих домах найгостиннi-ший прийом у «мадам» i дiвчат, якi намагалися – з комерцiйних мiркувань, звичайно, – подобатись iм i примусити прийти знову.

І таке убоге було досi життя Клайда, його так вабило до всiляких розваг, що тепер вiн жадiбно ловив кожний натяк на пригоди й розваги. Не те щоб вiн схвалював подiбнi речi. Правду кажучи, спочатку такi розмови ображали й гнiтили його: вони надто суперечили всьому, що вiн чув змалку i в що його примушували вiрити багато рокiв. І проте це життя було таким рiзким контрастом, таким полегшенням пiсля безрадiсних, гнiтючих занять, до яких Клайда привчали з дитинства, що його невтримно вабило до цих спокусливих пригод, якi, здавалося, обiцяли стiльки всiляких розваг i блиску. Вiн слухав уважно i спрагло навiть тодi, коли в своiй свiдомостi не схвалював почутого. Товаришi бачили, що вiн завжди привiтний i веселий, i почали запрошувати його то до театру, то до ресторану, то до себе додому – пограти в карти, а то й до одного з тих непристойних домiв, куди Клайд спочатку рiшуче вiдмовився йти. Але поступово вiн щодалi бiльше зближався з Хегландом i Ретерером, – обидва вони йому дуже подобались, – i коли, збираючись до ресторану Фрiссела, вони покликали його, Клайд погодився.

– Завтра ввечерi ми влаштуемо у Фрiссела чергову гульбу, сказав йому Ретерер. – Хочеш пiти, Клайд? Ти ще жодного разу не бенкетував з нами.

На цей час Клайд уже зовсiм призвичаiвся до атмосфери готелю i майже позбувся своеi колишньоi нерiшучостi. Старанно i не без користi для себе наслiдуючи Дойла, вiн придбав собi новий коричневий костюм, кепi, пальто, шкарпетки, булавку для краватки й черевики, по змозi такi ж, як у його ментора. І костюм йому дуже-дуже личив, – вiн здавався тепер гарнiший, нiж будь-коли: не тiльки його батьки, а й молодший брат i сестра були здивованi i навiть враженi змiною в його зовнiшностi.

Як зумiв Клайд так прекрасно одягтися i так швидко? Скiльки все це коштувало? Чи не наробив вiн заради цiеi минущоi пишноти занадто великих боргiв, сподiваючись на майбутнiй заробiток, i чи доцiльно це? Йому можуть бути потiм потрiбнi грошi. І iншi дiти багато чого потребують. Та й чи задовiльна моральна i духовна атмосфера в цьому готелi, де його примушують працювати так багато i затримують щовечора так пiзно, а платять так мало?

На все це Клайд вiдповiдав (досить умiло), що все йде гаразд, що робота не над мiру важка. Його костюм зовсiм не такий уже гарний, – подивилась би мати на iнших хлопцiв. Вiн витрачае не дуже багато. І в усякому разi все це куплено на виплат, i вiн може сплачувати поступово.

Але вечеря! Це вже зовсiм iнша рiч. Гулянка, мабуть, триватиме до пiзньоi ночi, i як вiн тодi пояснить батьковi й матерi свою тривалу вiдсутнiсть? Ретерер казав, що гулятимуть не менш як до третьоi-четвертоi години ночi; проте, Клайд, звичайно, може пiти, коли захоче. Та чи добре буде, коли вiн розладнае компанiю? Так, але чорти б його брали, бiльшiсть iз них не живе в сiм’i, як Клайд, а якщо й живуть, то батькiв, – наприклад, матiр Ретере-ра, – мало турбуе, що роблять iх дiти. Але все-таки чи розсудлива це рiч – така пiзня гулянка? Всi його новi друзi – i Хегланд, i Ретерер, i Кiнселла, i Шiл – п’ють i не бачать у цьому нiчого поганого. Безглуздя з його боку думати, що так уже небезпечно випити трошки, як усi вони роблять у подiбних випадках. І до того ж вiн може й не пити, коли не захоче. Вiн пiде, а як удома спитають, вiн скаже, що довелося затриматися на роботi. Чого б йому й не прийти коли-небудь пiзно додому? Хiба вiн тепер не доросла людина? Хiба вiн не заробляе бiльше за всiх у родинi? Пора б йому поводитися так, як вiн хоче.

Вiн почав вiдчувати всю принаднiсть особистоi свободи, вже смакував чарiвнi пригоди, i тепер нiякi материнi попередження не могли стримати його.




Роздiл IX


І ось настав час веселоi гульби з участю Клайда. Як i говорив Ретерер, вона мала вiдбутися у Фрiссела. І Клайд, що вже встиг здружитися з товаришами по роботi, був страшенно вдоволений i веселий. Адже для нього почалося нове життя. Всього кiлька тижнiв тому вiн був зовсiм самiтний: жодного друга, майже нiяких знайомих серед ровесникiв! І ось – так швидко – вiн збираеться на шикарну вечерю в такому цiкавому товариствi!

Клайдовi, що не перемiг iлюзiй юностi, ресторан здавався принаднiшим, нiж вiн був насправдi. Цей ресторан був трохи кращий за пристойну американську закусочну славних минулих часiв. Стiни були густо завiшенi старими афiшами i портретами акторiв i актрис з iх автографами. Тут прекрасно готували, до того ж хазяiн був привiтний, i тому ресторан почали охоче вiдвiдувати приiжджi актори, полiтичнi дiячi, мiсцевi дiлки, а за ними i всi, кого вабить до себе все нове, хоч трохи несхоже на те, що iм уже набридло.

І юнаки, якi не раз уже чули вiд кучерiв i шоферiв таксi, що ресторан Фрiссела – один з кращих у мiстi, обрали його для своiх щомiсячних гулянок. Окремi страви коштували тут вiд шiстдесяти центiв до долара. Каву й чай подавали тiльки цiлими кофейниками i чайниками. Можна було одержати тут всiлякi напоi. Лiворуч вiд головного залу була напiвосвiтлена кiмната з низькою стелею i великим камiном, куди звичайно йшли пiсля обiду чоловiки: вони сiдали тут бiля вогню, курили й читали газети; ця кiмната бiльш за все й захоплювала хлопчакiв з «Грiн-Девiдсона». Тут вони почували себе нiби трохи старшими, досвiдченiшими, значнiшими, – справжнiми свiтськими людьми. Ретерер i Хегланд, до яких Клайд ставився особливо прихильно, так само як i бiльшiсть юнакiв, вважали, що в Канзас-Сiтi справдi не знайдеш кращого мiсця.

І ось у призначений день Хегланд, Ретерер, Поль Шiл, Девiс Хiгбi (теж хлопець з готелю), Артур Кiнселла i Клайд, одержавши свою мiсячну платню i звiльнившись о шостiй вечора, зiйшлися на розi коло аптекарського магазина, де Клайд спочатку шукав роботу, i веселим, шумливим гуртом рушили до Фрiссела.

– Чули, яку штуку викинув учора з нашою конторою один хлопець iз Сент-Луiса? – спитав Хегланд, звертаючись до всiх разом, коли вони рушили до ресторану. – В суботу замовляе телеграфом iз Сент-Луiса номер для себе i для дружини – вiтальню, спальню i ванну кiмнату i наказуе поставити в кiмнатах квiти. Менi зараз розповiв Джiммi, номерний клерк. Потiм вiн приiздить сюди з своею дiвчинкою, i вони записуються як подружжя, – зрозумiло? А дiвчинка прегарненька, я бачив. Нi, ви слухайте! Прожив вiн у готелi три днi, нашi вже почали позирати на нього скоса – розумiете, обiди до номера i все таке… Потiм у середу приходить вiн до контори i каже, що його дружина iде назад до Сент-Луiса i що йому тепер не потрiбний такий номер – вистачить i однiеi кiмнати, i щоб перенесли його скриню i ii речi до новоi кiмнати, бо жiнка мае от-от приiхати. А скриня, бач, не його, а теж ii, – зрозумiло? І нiкуди вона не iде, i знати нiчого не знае. А iде вiн. Наставив усiм носа, зрозумiло? І покинув ii iз скринею без жодноi копiйки. Зрозумiло? А тепер вони ii не випускають з ii скринею, а вона плаче та друзям телеграми розсилае. А платити силу грошей треба. Бачили ви таке? Квiти в кiмнатi! Троянди! І по шiсть разiв iжу в номер носили, ну й пив вiн теж, ясна рiч!

– Я знаю, хто це! – вигукнув Поль Шiл. – Я носив йому вино. Так я й знав, що тут щось не гаразд. Надто вже вiн був ввiчливий i говорив занадто голосно. А на чай тiльки й дав, що десять центiв.

– І я його пам’ятаю, – сказав Ретерер. – Вiн звелiв менi принести всi чiкагськi газети за понедiлок i теж дав тiльки десять центiв. Вiн менi ще тодi здавався пройдисвiтом.

– Справдi, сiли вони з ним у калошу, – сказав Хегланд. – А тепер вони намагаються стягнути грошi з неi. Ось як!

– Менi здалося, що iй рокiв вiсiмнадцять-двадцять, не бiльше, – вставив Артур Кiнселла, який досi мовчав.

– А ти iх бачив, Клайд? – спитав Ретерер; вiн взагалi взяв шефство над Клайдом i тепер намагався пiдбадьорити його i втягти до спiльноi розмови.

– Нi, не пам’ятаю, – вiдповiв Клайд. – Мабуть, мене до них не посилали.

– Ну, виходить, ти пропустив нагоду подивитись на рiдкiсного птаха. Вiн такий високий, у довгому чорному англiйському пальтi, котелок насунутий на очi, i свiтло-сiрi гетри. Бачили б ви, як вiн розгулюе, та ще з паличкою! Я спочатку думав, що це якийсь англiйський герцог. Треба тiльки вбиратися в усе англiйське i розмовляти голоснiше та всiма командувати – i клюне: кожен повiрить.

– Це правильно, – зауважив Девiс Хiгбi. – Добра штука англiйський стиль. Я i сам не проти, щоб так одягтися.

Вони двiчi повернули за рiг, перейшли одну за одною двi вулицi i, нарештi, всiею компанiею увiйшли до Фрiссела. Клайда заслiпило яскраве свiтло, що вiдбивалося на фарфорi, на срiблi, на обличчях вiдвiдувачiв, вiн був приголомшений гудiнням голосiв i брязкотом посуду. Нiколи ще, коли не брати до уваги готелю «Грiн-Девiдсон», вiн не бував у такому мiсцi. Та ще з такими знаючими, досвiдченими хлопцями!

Вони пройшли до столикiв, розставлених перед довгим шкiряним диваном, попiд усiею стiною. Метрдотель, впiзнавши постiйних гостей – Ретерера, Хегланда i Кiнселлу, розпорядився зсунути докупи два столики й подати склянки, хлiб i масло. Компанiя посiдала: Клайд з Ретерером i Хiгбi – на диванi пiд стiною, Хегланд, Кiнселла та Шiл – навпроти них.

– Я почну з доброго старого манхеттенського, – оголосив з жадiбнiстю Хегланд, оглядаючи публiку за столиками i почуваючи себе справдi важливою персоною. Червонувато-смуглявий, з жвавими голубими очима, з темно-рудим волоссям, що стояло щiткою на головi, вiн скидався на великого задирливого пiвня.

І Артур Кiнселла, потрапивши сюди, теж, як i Хегланд, враз пожвавiшав i, здавалося, тiшився власним величчям. Вiн демонстративно пiдсмикнув рукава, взяв у руки меню i, проглядаючи прейскурант вин, надрукований на зворотi, вигукнув:

– Ну, на мiй смак, для початку непогано сухе мартiнi.

– А я почну з вiскi й содовоi, – урочисто промовив Поль Шiл, вивчаючи тимчасом список м’ясних страв.

– Увiльнiть мене сьогоднi вiд ваших коктейлiв, – весело, але рiшуче заявив Ретерер. – Я сказав, що не буду сьогоднi багато пити, – i не буду. З мене досить склянки рейнвейну iз зельтерською.

– Нi, ви тiльки послухайте, – висловлюючи невдоволення, гукнув Хегланд. – Вiн почне з рейнвейну! І це вiн, старий любитель манхеттенського! Що з тобою скоiлося, Томмi? Адже ти, на мою думку, хотiв повеселитися?

– Я й хочу, – заперечив Ретерер. – Але хiба не можна веселитися, поки не видудлиш усе, що тут тiльки е пити? Сьогоднi я хочу бути тверезий, не хочу бiльш одержувати догани вранцi, i не одержу, якщо розумiтиму, що роблю. Минулого разу я ледве вилiз на роботу.

– Правильно! – пiдтримав Артур Кiнселла. – Я теж не хочу напиватися так, щоб втрачати розум. Але ще зарано турбуватись про це.

– А ти, Хiгбi? – звернувся Хегланд до окатого юнака.

– Менi теж манхеттенського, – сказав той i, глянувши на офiцiанта, що стояв поруч, спитав: – Як справи, Деннiс?

– Не можу поскаржитись, – вiдповiв офiцiант. – Останнiми днями зовсiм добре. А як справи в готелi?

– Прекрасно, прекрасно, – весело вiдповiв Хiгбi, вивчаючи меню.

– А ти, Грiфiтс? Що ти питимеш? – спитав Хегланд.

Вiн був обраний за церемонiймейстера, щоб стежити за виконанням замовлень, сплатити рахунок, дати чайовi, i тепер виконував свою роль.

– Хто? Я? О, я… – вигукнув Клайд, досить-таки збентежений цим питанням.

Адже вiн нiколи до цiеi хвилини не доторкався нi до чого мiцнiшого за каву чи морозива з содовою водою i тепер був трохи наляканий веселою розв’язнiстю, з якою iншi замовляли коктейлi й вiскi. Звичайно, вiн не мiг зайти так далеко… проте вiн давно знав з 'iх розмов, що в такi вечори вони всi п’ють, i не уявляв собi, як можна вiдстати вiд iнших. Що вони думатимуть про нього, якщо вiн вiдмовиться пити? Потрапивши до цiеi компанii, вiн весь час намагався здаватися такою самою досвiдченою свiтською людиною, як i вони. І проте вiн ясно вiдчував за плечима тi роки, коли йому безперервно товкмачили про «жахи» пиятики й поганоi компанii. В глибинi душi Клайд давно вже повставав проти всiх цих текстiв i речень, на якi завжди посилалися його батьки, i глибоко зневажав за тупiсть i нiкчемнiсть обiрвану юрбу нероб i невдах, яких у мiсii Грiфiтсiв намагалися рятувати, – i все-таки тепер вiн завагався. Пити йому чи не пити?

Вiн вагався лише якусь частку секунди, коли в ньому заговорило минуле, а потiм сказав:

– Що ж, я… я теж вип’ю рейнвейну iз зельтерською.

Вiн розумiв, що така вiдповiдь – найлегша i найбезпечнiша. Безневинний характер цiеi сумiшi – рейнвейну iз зельтерською – уже був пiдкреслений Хегландом i рештою юнакiв. І все-таки Ретерер замовив собi саме рейнвейн, – ця обставина, як вiдчував Клайд, робила i його власний вибiр не таким уже помiтним i смiшним.

– Послухайте, що дiеться! – драматично вигукнув Хегланд.

– Вiн теж хоче пити тiльки рейнвейн iз зельтерською! Давайте щось робити, бо, видно, наша вечiрка закiнчиться до пiв на десяту.

Девiс Хiгбi, набагато рiзкiший i шумливiший, нiж можна було думати з його приемноi зовнiшностi, повернувся до Ретерера:

– Чого це ти спозарана робиш дурницi з цим рейнвейном i зельтерською, Том? Не хочеш повеселитися сьогоднi?

– Я ж сказав, чому, – вiдповiв Ретерер. – І потiм, коли ми минулого разу зайшли до того кубла, в мене було сорок доларiв, а вийшов я звiдти без жодного цента. Цього разу я хочу знати, що зi мною дiеться.

«Те кубло», – подумав Клайд, слухаючи розмову. Виходить, пiсля вечерi, коли всi досхочу нап’ються й наiдяться, вони рушать до одного з таких мiсць, якi звуться кублом, до такого дому. Тут не могло бути нiяких сумнiвiв. Вiн розумiв, що це означае. Там будуть жiнки… поганi жiнки… розпутнi жiнки… Але як же вiн? Невже вiн теж…

Уперше в життi Клайдовi траплялась можливiсть, якоi вiн давно прагнув: пiзнати, нарештi, велику, спокусливу таемницю, що так давно вабила його i збивала з пантелику, й трохи лякала. Хоч вiн багато думав про все це i про жiнок взагалi, вiн нiколи ще не був близький з жодною. А тепер… тепер…

Вiн раптом вiдчув, що його кидае то в жар, то в холод. Обличчя i руки його стали гарячi й вогкi, вiн почував, як палають його щоки й чоло. Дивнi, швидкi, принаднi й тривожнi думки линули в його мозку. Його проймало морозом. Вiн мимоволi малював у своiй уявi спокусливi вакхiчнi сцени – i враз намагався викинути з голови, але даремно: вони поверталися знову. І йому хотiлося, щоб вони повертались, – i не хотiлося… І за всiм цим крився переляк. Та невже вiн такий боягуз? Решту юнакiв анiтрохи не тривожило те, що мало бути. Вони були дуже веселi. Вони смiялись i трохи жартували один з одного, пригадуючи якiсь кумеднi iсторii, що сталися з ними пiд час останньоi гульби.

Але що подумала б його мати, коли б довiдалась? Мати! Вiн не насмiлювався зараз думати нi про неi, нi про батька i поспiшив прогнати навiть саму думку про них.

– А пам’ятаеш, Кiнселла, ту маленьку, руденьку, в домi на Пасiфiк-стрiт? – вигукнув Хiгбi. – Вона ще вмовляла тебе тiкати з нею до Чiкаго?

– Звичайно, пам’ятаю, – всмiхнувся Кiнселла, наливаючи собi мартiнi: йому саме подали вино. – Вона навiть хотiла, щоб я покинув готель. Обiцяла, що допоможе менi взятися за якусь справу. Говорила, що менi зовсiм не доведеться працювати, коли я залишуся з нею.

– Справдi, тодi б у тебе була тiльки одна робота! – зауважив Ретерер.

Офiцiант поставив перед Клайдом бокал рейнвейну iз зельтерською. Глибоко схвильований, зацiкавлений, захоплений усiм почутим, Клайд пiднiс бокал, пригубив вино, розсмакував, що воно нiжне й приемне, i випив одним духом. Вiн так поринув у своi думки, що сам не помiтив, як це сталося.

– Молодець, – сказав Кiнселла якнайдружнiшим тоном. – Ця рiч тобi подобаеться?

– Так, це зовсiм непогане, – вiдповiв Клайд.

А Хегланд, бачачи, як швидко посуваеться справа, i розумiючи, що Клайд – зовсiм ще новак у цьому товариствi i потребуе пiдтримки й схвалення, гукнув офiцiанта:

– Слухай, Джеррi! – І додав так, щоб не чув Клайд: – Того ж самого, тiльки бiльше…

Вечеря тривала. Було вже близько одинадцятоi години, коли вони, нарештi, вичерпали всi цiкавi теми – розповiдi про минулi пригоди, про колишню роботу, про рiзнi спритнi й зухвалi витiвки. Клайд мав досить часу помiркувати над усiм цим, i тепер вiн схильний був думати, що сам вiн зовсiм не такий уже жовторотий, як здаеться його приятелям. А якщо навiть i так… Зате вiн хитрiший за бiльшiсть iз них, розумнiший… Хто вони такi i чого прагнуть? Хегланд, як стало зрозумiло Клайдовi, гонористий, дурнуватий, крикливий, i його легко пiдкупити дрiб’язковими лестощами. Хiгбi i Кiнселла – цiкавi й хорошi юнаки – чванилися тим, чим Клайд не став би дуже пишатися: Хiгбi хвалився, що розумiе дещо в автомобiлях (його дядько якось був близький до цiеi справи), а Кiнселла – вмiнням грати в карти i навiть у костi. А Ретерер i Шiл – вiн ще ранiше це помiтив – були цiлком задоволенi своею роботою в готелi, готовi були залишатися на цiй роботi i в майбутньому i нi про що iнше не мрiяли. А Клайд уже й тепер не мiг собi уявити, щоб посада розсильного залишилась межею всiх його бажань.

Одночасно вiн з деякою тривогою думав про ту хвилину, коли всi рушать туди, де вiн нiколи ще не бував, щоб робити те, чим вiн нiколи не думав займатися в таких умовах. Чи не краще йому попросити вибачення, коли всi вийдуть з ресторану? Чи, може, пiти разом з ними, а потiм нишком шмигнути за перший-лiпший рiг i повернутись додому? Вiн чув, що ось у таких мiсцях можна пiдхопити найстрашнiшу хворобу i що люди потiм помирають вiд низьких порокiв, яких там набувають. Його мати виголошувала немало промов на таку тему, хоч i навряд чи добре знала щось про це. І все-таки ось перед ним аргумент, який спростовуе всi отi страхи: його новi товаришi анiтрохи не стурбованi тим, що вони збиралися робити. Навпаки, для них це була дуже весела й цiкава пригода – тiльки й усього.

І справдi, Ретерер, який щиро здружився з Клайдом, – бiльше за його манеру дивитись, питати й слухати, а не за те, що Клайд робив чи говорив, – раз у раз штовхав його лiктем i, смiючись, питав:

– Ну, як, Клайд? Сьогоднi посвячення? – i широко всмiхався. Або, помiтивши, що Клайд зовсiм затих i замислився, вiн говорив: – Не лякайся, тебе не з’iдять, – що найбiльше – вкусять.

А Хегланд час вiд часу переривав свое самовихваляння i, пiдхоплюючи натяки Ретерера, додавав:

– Не можна все життя залишатися таким. Так не бувае. Але на випадок чого – ми тебе вiдстоiмо.

Клайд, нервуючи, нарештi обiрвав роздратовано:

– Та вiдчепiться ви! Досить глузувати! Нащо це вам треба було хвалитися, що ви знаете бiльш за мене?

Ретерер пiдморгнув Хегланду, щоб той дав Клайдовi спокiй, а сам шепнув:

– Не гнiвайся, старий, усе в порядку. Ми просто пожартували трохи, ти ж розумiеш!

І Клайд, якому дуже подобався Ретерер, швидко пом’якшав i пошкодував, що так по-дурному виказав себе.

Нарештi близько одинадцятоi години, коли вже всi досхочу наговорилися, наiлись i напилися, вся компанiя на чолi з Хегландом вийшла з ресторану. Безсоромнi й темнi намiри не примусили iх задуматися, не викликали в них бажання розумового й морального самоаналiзу i самобичування, – навпаки, вони так весело смiялись i розмовляли, немов на них чекала просто мила розвага. З подивом i огидливiстю слухав Клайд, як вони пригадували своi попереднi пригоди. Певно, всiм особливо подобався випадок у кублi розпусти пiд назвою «Дiм Беттiни», де вони одного разу побували. Їх привiв туди вiдчайдушний хлопець на прiзвище Малюк Джонс, службовець з iншого готелю. Цей Малюк i ще один хлопчина на iм’я Бiрмiнгем разом з Хегландом, який страшенно напився, дозволили собi такi витiвки, що iх мало не заарештували. Клайд слухав i насилу вiрив, що цi хлопцi, зовнi такi поряднi й охайнi, могли витiвати подiбнi речi: витiвки були такi грубi й гидотнi, що Клайда навiть трохи занудило.

– А пам’ятаете, як оте дiвчисько з другого поверху облило мене водою з глека, коли я виходив! – голосно реготав Хегланд.

– А отой товстун на другому поверсi! Як вiн пiдiйшов до дверей подивитись, пам’ятаете? – смiявся Кiнселла. – Вiн напевно вирiшив, що тут пожежа чи бунт!

– А ти з тiею маленькою товстухою Пiггi! Пам’ятаеш, Рете-рер? – верещав Шiл, захлинаючися з реготу i насилу вимовляючи слова.

– В нього навiть ноги пiдломлювались, так було важко! – репетував Хегланд. – А як вони обое нарештi покотились по сходах!

– Це вже ти був винен, Хегланд! – вигукнув Хiгбi. – Коли б ти не затiяв цiеi iсторii зi шмаганням, нас би не виставили.

– Кажу вам, я був п’яний, – заперечував Ретерер. – У них там страшенно мiцне вiскi.

– А отой довгий худий техасець з великими вусами? Пам’ятаете, як вiн реготав? – додав Кiнселла. – Вiн не хотiв нiкому допомагати, хто був проти нас. Пам’ятаете?

– Просто дивно, що нас усiх не викинули на вулицю й не заарештували. Ну й нiчка була! – згадував Ретерер.

Усi цi викриття приголомшили Клайда. «Шмагання»! Це могло означати тiльки одно!

І вони уявляють, що вiн вiзьме участь у чомусь подiбному?! Цього не буде! Вiн не такий. Що подумали б його мати й батько, коли б почули всi цi жахливi iсторii… І все-таки…

Розмовляючи, вони пiдiйшли до якогось будинку на темнiй широкiй вулицi; бiля тротуарiв, уздовж цiлого кварталу чи й бiльше, стояв ряд кебiв i автомобiлiв. Недалеко на розi спинились, розмовляючи, кiлька молодих людей. На другому боцi – ще чоловiки. А за пiвкварталу компанiя Клайда пройшла повз двох полiсменiв, що мирно розмовляли. І хоч нiде, в жодному вiкнi не було свiтла, але, як це не дивно, скрiзь вiдчувалось яскраве, бурхливе життя. Воно вiдчувалося навiть у темрявi вулицi. Раз у раз лунали гудки таксi, що мчали мимо, прокотили двi старомоднi закритi карети iз спущеними фiранками. І дверi то грюкали, то тихо вiдчинялись i зачинялись. І тодi зсередини будинкiв вихоплювалось яскраве свiтло, протинало iмлу вулицi i знову зникало. Над головою цiеi ночi було багато зiрок.

Нарештi, не кажучи нi слова, Хегланд, разом з Хiгбi й Шiлом, пiднявся по сходах i подзвонив. Майже миттю дверi вiдчинила молода негритянка в червонiй сукнi.

– Доброго вечора! Заходьте, будь ласка, – привiтно запросила вона, i всi шестеро пройшли за важкi оксамитнi портьери, що вiдмежовували передпокiй вiд решти кiмнат.

Клайд опинився в яскраво освiтленiй i без достатнього смаку обставленiй вiтальнi; на стiнах висiли картини в позолочених рамах, з малюнками голих та напiвголих жiнок, i величезнi дзеркала. На пiдлозi лежав товстий яскраво-червоний килим; по всiй кiмнатi було розставлено багато позолочених стiльцiв, в глибинi на тлi яскраво-червоних портьер – пiанiно, теж позолочене. Але нi гостей, нi жiнок, що жили в домi, тут не було, – нiкого, крiм негритянки.

– Сiдайте, будь ласка, – сказала вона. – Будьте як дома. Зараз покличу мадам.

І вона побiгла по сходах лiворуч, вигукуючи:

– Мерi! Седi! Каролiна! У вiтальнi молодi джентльмени.

В цю хвилину з дверей у глибинi кiмнати вийшла висока, струнка й блiда жiнка рокiв тридцяти восьми чи сорока – дуже пряма, елегантна i, певно, дуже владна i розумна, в напiвпрозорому i проте скромному вбраннi.

– Хелло! Це ви, Оскар? – заговорила вона з млявою, пiдбадьорюючою усмiшкою. – І Поль? Хелло, Девiс! Прошу, будьте як удома. Фаннi зараз прийде. Вона принесе вам чого-небудь випити. У мене тепер новий тапер – негр iз Сент-Джо. Хочете послухати? Прекрасно грае!

І вона гукнула:

– Сем!

В цей час бiчними сходами в глибинi залу збiгли дев’ять дiвчат, рiзних вiком i зовнiшнiстю, але, певно, не старшi двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти рокiв, – усi в такому вбраннi, якого Клайд ще нiколи на жоднiй жiнцi не бачив. Вони смiялись i гомонiли, мабуть, дуже задоволенi з себе, i нiтрохи не соромилися своеi зовнiшностi, яка так вразила Клайда; а тимчасом одяг кожноi з них був незвичайний: вiд найлегшого неглiже, придатного хiба що для будуара, до трохи нiбито пристойнiшого, але так само надто вiдкритого бального туалету. І якi рiзнi були всi цi дiвчата: тут були й худi, i товстi, i середнi, високi й маленькi, брюнетки, блондинки та рудi. І всi вони здавались дуже юними, i всi ласкаво i захоплено всмiхалися до гостей.

– Хелло, любий! Як живеш? Потанцюемо?

Або:

– Хочеш чого-небудь випити?




Роздiл X


Клайдовi, якого виховували дуже суворо, прищеплюючи йому поняття, що не дозволяли нiчого подiбного, побачене щойно мало здаватися огидним. Проте з природи йому була така властива романтичнiсть та чуттевiсть i давно придушуваний голос статi звучав у ньому так наполегливо, що вiн тепер був не обурений, а, навпаки, зачарований. Його увагу привертала зараз тiлесна пишнота майже всiх цих постатей, хоча б ними й керував тупий i позбавлений романтики розум. Врештi-решт тут усе ж таки була краса: безсоромна, суто плотська, оголена й доступна. І не треба було перемагати якiсь настроi, порушувати якiсь заборони, щоб зблизитися з будь-якою з цих дiвчат… Одна з них, дуже мила брюнетка, одягнена в чорне з червоним i з червоною стрiчкою на чолi, поводилася зовсiм просто з Хiгбi i вже танцювала з ним у глибинi кiмнати пiд джазовий мотив, який хтось безладно барабанив на пiанiно.

І Ретерер, на подив Клайда, уже сидiв у позолоченому крiслi, а на колiнах у нього напiвлежала висока дiвчина з дуже свiтлим волоссям i блакитними очима. Вона курила цигарку й притоптувала позолоченими туфельками в такт мотиву. Разюче, казкове видовище, – здавалося Клайдовi! А перед Хегландом стояла, взявшись у боки i розставивши ноги, пухла, гарненька дiвчина нiмецького чи скандiнавського типу. І Клайд чув, як вона питала високим тонким голосом: «Будеш бiля мене сьогоднi?» Але на Хегланда, мабуть, не дуже впливали цi загравання: вiн спокiйно похитав головою, i дiвчина вiдiйшла до Кiнселла.

Поки Клайд дивився й думав, гарненька бiлявка рокiв двадцяти чотирьох – йому вона здалася молодшою – присунула стiлець i сiла поруч нього.

– Ви не танцюете? – спитала вона.

Клайд нервово похитав головою.

– Хочете, навчу?

– В мене однаково не вийде!

– Та це ж зовсiм неважко! Ходiмо!

Але Клайд рiшуче вiдмовився, хоч ii ласкавiсть була йому приемна.

– Ну, може, вип’ете? – запропонувала вона тодi.

– Обов’язково, – люб’язно погодився вiн.

Дiвчина подала знак негритянцi, i за хвилину перед ними стояв столик, а на ньому пляшка вiскi й содовоi. Побачивши це, Клайд мало не онiмiв з переляку. У нього в кишенi всього сорок доларiв, а вiн чув вiд iнших, що тут кожен бокал коштуе не менш як два долари. Подумати тiльки, що вiн витрачае такi грошi! І частуе таку жiнку! А вдома в нього мати, сестра, братик, i iм ледве вистачае… І проте вiн замовляв i платив, вiдчуваючи, що це жахливе, надмiрне марнотратство i що вiн влаштував просто якусь оргiю… Та вже коли вiн тут, слiд триматися до кiнця.

До того ж Клайд помiтив, що дiвчина i насправдi гарненька. На нiй була вечiрня сукня з блакитного оксамиту, туфлi i панчохи того ж кольору, у вухах блакитнi сережки. Вiдкритi плечi, шия та руки були повнi й нiжнi. Особливо бентежив Клайда глибокий вирiз ii сукнi – вiн ледве насмiлювався дивитися в той бiк, i ii нафарбованi щоки i губи – найпевнiшi прикмети продажноi жiнки. Проте вона не здавалася надто настирливою, навпаки, – трималася дуже просто i з цiкавiстю дивилася в його глибокi темнi очi, сповненi тривоги.

– Ви теж працюете в «Грiн-Девiдсон»? – спитала вона.

– Так, – вiдповiв Клайд, всiляко намагаючись показати, що все це для нього не нове i що вiн уже не раз бував у таких мiсцях, в такiй же обстановцi. – А звiдки ви знаете?

– Я знаю Оскара Хегланда. Вiн тут бувае. Вiн ваш друг?

– Так. Тобто ми разом працюемо в готелi.

– Але ви ранiше не бували тут?

– Нi, – швидко вiдповiв Клайд i тут же в думцi спитав себе, звiдки вона знае, що вiн не був тут ранiше.

– Я так i думала. Майже всiх ваших я вже бачила, а вас – жодного разу. Ви недавно в готелi, правда?

– Так, – сказав Клайд трохи роздратовано. Вiн раз у раз то морщив чоло, то насуплював брови в гримасi, що з’являлася мимоволi: це бувало з ним завжди, коли вiн нервував або глибоко замислювався. – Ну, то й що?

– Та нiчого. Просто я вiдразу догадалася. Ви не схожi на них – зовсiм iнший.

Вона всмiхнулася дивно й ласкаво. Клайд не зрозумiв нi цiеi усмiшки, нi настрою дiвчини.

– Чим саме я iнший? – похмуро й сердито спитав вiн, над-пиваючи бокал.

– Одно я знаю напевно, – продовжувала вона, не звернувши уваги на його питання, – ви не дуже любите таких дiвчат, як я. Адже так?

– Нi, чому ж… – ухилився вiн вiд точноi вiдповiдi.

– Нi, не любите. Я бачу. Але ви менi однаково подобаетеся. Менi подобаються вашi очi. Ви не такий, як усi цi хлопцi, – благороднiший, добрiший. Я вже бачу, що ви iнший.

– Ну, не знаю, – вiдповiв задоволений Клайд, якому це було приемно.

Вiн i далi ще морщив чоло. Можливо, ця дiвчина не така вже погана, як вiн думав. Вона розумнiша за iнших, бiльш витончена. І одяг ii не такий безсоромний. І вона не накинулась на нього, як iншi на Хегланда, Хiгбi, Кiнселла й Ретерера. Тепер уже майже всi його товаришi сидiли на стiльцях чи диванах, тримаючи на колiнах дiвчат. Перед кожною парою стояв столик з пляшкою вiскi.

– Дивiться-но, хто п’е вiскi! – гукнув Кiнселла тим, хто ще мiг звернути увагу на його слова, i показав очима на Клайда.

– Не треба мене боятися, – говорила дiвчина, тодi як Клайд, зляканий i зачарований, дивився на ii руки, шию, на занадто вiдкритi груди. – Я не дуже давно займаюся цим, i не була б я тут, але от не пощастило менi в життi. Менi б хотiлося жити вдома з рiднею, але тепер вони не вiзьмуть мене.

Вона з серйозним виглядом опустила очi, думаючи головним чином про те, який недосвiдчений i дурненький цей Клайд, – зовсiм жовтороте пташеня. І ще думала про грошi, якi вiн при нiй дiставав з кишенi, – чимала пачка… І ще про те, що вiн i справдi гарненький: не те щоб дуже вродливий або сильний, але милий.

А Клайд у цей час думав про Есту, про те, куди вона поiхала i де вона тепер? Хто знае, що з нею? Що могло з нею статися? Може, i з цiею дiвчиною сталося таке ж лихо, як з його сестрою? В ньому росло щире, хоч трохи й зневажливе спiвчуття, i вiн дивився на дiвчину поруч себе, нiби бажаючи сказати: «Бiдолашка». Але зараз вiн не зважувався промовити жодного слова, не зважувався нi про що спитати.

– От ви, молодi хлопцi, приходите в такi мiсця, як наше, i завжди думаете про нас дуже погано, адже я знаю. А ми зовсiм не такi поганi.

Клайд усе морщив чоло. Може, й справдi вона не така вже погана? Вона пропаща жiнка, звичайно… зiпсута, але гарненька. Час вiд часу вiн поглядав на iнших дiвчат, i жодна не подобалась йому, як ця. І вона вважае, що вiн кращий за iнших, благороднiший, – так вона сказала. Комплiмент влучив у цiль.

Вона налила бокал Клайдовi i примусила його випити разом з нею.

Тимчасом з’явилася нова група гостей, i новi дiвчата вийшли iз загадкових глибин дому назустрiч iм.

Клайд помiтив, що Хегланд, Ретерер, Кiнселла i Хiгбi таемниче зникли кудись заднiми сходами, вiдокремленими вiд залу важкими портьерами. І коли з’явились новi гостi, дiвчина запропонувала Клайдовi перейти на диван у глибинi кiмнати, де було менше свiтла.

Тут вона присунулась до нього зовсiм близько, погладила по руцi i, нарештi, взявши його пiд руку i щiльно пригортаючись до нього, спитала, чи не хоче вiн подивитися, як гарненько обставленi кiмнати на другому поверсi.

І Клайд, побачивши, що вiн залишився тут один з усiеi компанii i нiхто не дивиться на них, дозволив дiвчинi, що лащилась до нього, затягти його по завiшених сходах нагору, до маленькоi рожево-блакитноi кiмнати. І весь час вiн повторював собi, що робить злочинний i небезпечний крок i що це може закiнчити-ся великим лихом для нього. Раптом вiн пiдхопить яку-небудь жахливу хворобу. Або дiвчина зажадае вiд нього бiльше, нiж вiн може заплатити. Вiн боявся дiвчини, себе, всього на свiтi… надмiрно хвилювався i його охоплювали такi сумнiви й страх, що вiн мало не втратив мову. І все-таки вiн iшов, i, як тiльки дверi зачинилися за ним, ця принадна, грацiозна Венера з округлими формами обернулася й обняла його; потiм спокiйно стала перед великим дзеркалом, в якому вiн мiг бачити ii всю, i почала роздягатися…




Роздiл XI


Пригода ця вплинула на Клайда так, як вона тiльки й могла вплинути на новака, що був глибоко чужий всьому цьому свiтовi. Щоправда, гостра цiкавiсть i нездоланне бажання привели його сюди й примусили пiддатися спокусi, але суворi моральнi правила, яких навчали його здавна, i властива для нього огида до всього брутального, неестетичного, примушували його дивитись на все, що сталося, як на щось безсумнiвно принизливе i грiховне. Певно, батьки мали рацiю, коли проповiдували, що це низько й ганебно.

Все ж таки ця пригода, i свiт, у якому вона вiдбулася, тепер, коли все вже було позаду, набували в свiдомостi Клайда якоiсь грубоi язичеськоi краси, своерiдноi вульгарноi чарiвностi. І поки iншi, яскравiшi враження не примусили потьмянiти цей спогад, Клайд мимоволi повертався до нього з великою цiкавiстю i навiть приемнiстю.

До того ж вiн не раз говорив собi, що тепер, заробляючи так багато грошей, вiн може ходити, куди хоче, i робити, що хоче. Йому нема чого йти знову до того дому, якщо не хотiтиме, – вiн може знайти iншi мiсця, можливо, не такi безсоромнi, витонче-нiшi. Вiн не хотiв би йти знову разом з усiею компанiею. Краще було б просто знайти собi якусь дiвчину, подiбну до тих, з якими вiн бачив Зiберлiнга i Дойла. Таким чином, незважаючи на всi тривожнi думки, що мучили Клайда тiеi ночi, вiн швидко призвичаiвся до нового джерела втiхи, хоч i не за тоi обстановки, в якiй вiн уперше пiзнав ii. Вiн повинен, як Дойл, знайти собi дiвчину несуворого звичаю i витрачати на неi грошi. І Клайд нетерпляче очiкував принагiдного випадку, щоб здiйснити своi плани.

Інтересам i бажанням Клайда в цей час цiлком вiдповiдала та обставина, що i Хегланд, i Ретерер, хоч у глибинi душi й вiдчували його вищiсть, а може, саме через це, почали ставитись до нього з особливою увагою: догоджали йому, втягали його в усi своi справи й розваги. Так, незабаром пiсля тiеi першоi пригоди Ретерер запросив Клайда до себе, i Клайд вiдразу ж зрозумiв, що сiм’я Ретерера жила зовсiм iнакше, нiж його власна.

Грiфiтси додержувались суворого статечного способу життя: тут завжди вiдчувалася зосередженiсть людей, що живуть пiд тиском релiгiйних догм i переконань. У сiм’i Ретерера було якраз навпаки. Матерi й сестрi його не чужi були певнi якщо не релiгiйнi, то моральнi переконання, проте вони дивились на життя досить вiльно, а моралiст, мабуть, сказав би «безпринципно». Тут нiколи й мови не було про будь-якi суворi моральнi пiдвалини, про тверду лiнiю поведiнки. І тому Ретерер i його сестра Луiза (вона була на два роки молодша за нього) робили так, як iм подобалося, i не дуже замислювались щодо цього. Та Луiза була досить розумна i вольова, щоб не кинутися на шию першому-лiпшому.

Найцiкавiше, що Клайд, незважаючи на деяку витонченiсть, яка примушувала його дивитися скоса на бiльшу частину того, що його оточувало, був зачарований простотою й свободою життя, що вiдкрилося йому. Принаймнi серед цих людей вiн мiг вiльно поводитись, так, як йому досi нiколи ще не доводилося, i мiг триматися бiльш невимушено, нiж будь-коли. Особливо приемно було йому, завжди нервовому й нерiшучому в поводженнi з дiвчатами, що тепер вiн майже звiльнився вiд сумнiвiв у своiй привабливостi. До цього часу, незважаючи на свiй перший недавнiй вiзит до храму кохання, куди Хегланд i iншi показали йому шлях, Клайд був переконаний, що вiн незграбний i не мае чарiвностi, необхiдноi, щоб подобатись дiвчатам. Варто було тiльки якiйсь дiвчинi опинитися поруч з Клайдом або хоч подивитися в його бiк, як вiн уже вiдчував себе зовсiм пригнiченим: його проймав холод, нервовий дрож, вiн робився тупий i остаточно втрачав здатнiсть розмовляти чи жартувати, як iншi хлопцi. Але тепер, буваючи в Ретерерiв, вiн дiстав цiлковиту змогу спробувати, чи зумiе вiн перебороти свою сором’язливiсть i нерiшучiсть.

У цьому домi постiйно збиралися друзi самого Ретерера i його сестри Луiзи, якi бiльш або менш однаково дивились на життя. Тут танцювали, грали в карти, не соромлячись флiртували. До цього часу Клайд не уявляв собi, що батьки можуть бути такими поблажливими чи байдужими в питаннях поведiнки й моралi, як м-с Ретерер. Вiн не уявляв собi, щоб яка-небудь мати могла схвалювати такi вiльнi товариськi взаемини мiж юнаками й дiвчатами, якi iснували в домi Ретерерiв.

Але дуже скоро, завдяки дружнiм запросинам Ретерера, вiн вiдчув себе частиною цiеi компанii; на членiв ii вiн дивився трохи звисока за iх розбещенiсть, за погану англiйську мову, але, з другого боку, його приваблювала iх невимушенiсть, товариськiсть, умiння веселитися. В цiй компанii вiн уперше мiг би обрати собi подругу, якщо тiльки в нього вистачить смiливостi. І Клайд незабаром спробував здiйснити це при пiдтримцi Ретерера, його сестри i всiх 'iх знайомих; нагода трапилася пiд час першого ж його вiдвiдування Ретерерiв.

Луiза Ретерер служила в мануфактурному магазинi i часто спiзнювалася додому на обiд. В цей день вона не могла прийти ранiше сьомоi години, i тому обiд вiдклали. Тимчасом до Луi-зи чогось зайшли двi ii подруги i, заставши замiсть неi Ретерера i Клайда, влаштувались як дома, зацiкавленi Клайдом i його новим костюмом. Та Клайд, що одночасно i прагнув дiвочого товариства, i боявся його, тримався нервово i не по-компанiйському, а подругам Луiзи здалося, що вiн зарозумiлий i чванливий. Ображенi, вони вирiшили показати себе в усьому блиску i закрутити йому голову – нiтрохи не менше. Клайдовi дуже сподобалась iх грубувата веселiсть, i його швидко причарувала одна з них – Гортензiя Брiгс, гарненька i дуже самовпевнена брюнетка, що, як i Луiза, була всього тiльки звичайною продавщицею у великому магазинi. І все-таки Клайд вiдразу побачив, що вона досить вульгарна та грубувата i зовсiм не схожа на дiвчину, про яку вiн мрiяв.

– Як, вона ще не прийшла? – вигукнула Гортензiя, привiтавшись з Ретерером i глянувши на Клайда, який стояв бiля вiкна i дивився на вулицю. – Дуже прикро! Ну, ми трошечки почекаемо, якщо ви не заперечуете.

Цi слова вимовлялися з такими кокетливими гримасками, якi ясно промовляли: «Хто ж буде заперечувати проти нашоi присутностi!»

Вона пiдiйшла до дзеркала, милуючись собою, i почала перед ним чепуритися. А ii подруга, Грета Мiллер, додала:

– Звичайно, почекаемо. Сподiваюся, нас не виженуть до ii приходу. Ми не обiдати прийшли. Ми думали, ви вже закiнчили з iжею.

– Звiдки це ви взяли, що вас звiдси виженуть? – розв’язно вiдповiв Ретерер. – Хто ж вас звiдси вижене, коли вам тут подобаеться? Сiдайте, заведiть грамофон, взагалi робiть, що хочете. Незабаром ми будемо обiдати, i Луiза от-от прийде.

Познайомивши дiвчат з Клайдом, вiн повернувся до iдальнi дочитувати газету. А Клайд пiд 'iх поглядами одразу вiдчув себе покинутим на вутлому човнi напризволяще серед невiдомого моря.

– Не кажiть менi про iжу! – вигукнула Грета Мiллер, спокiйно розглядаючи Клайда, немов вирiшуючи в думках, чи вартий вiн уваги, i, вирiшивши, що вартий, пояснила: – Скiльки нам сьогоднi доведеться з’iсти: i морозиво, i пирiг, i тiстечка, i сен-двiчi. Ми якраз прийшли попередити Луiзу, щоб вона не дуже наiдалася. Знаеш, Том, Кiттi Кiн справляе день народження. В неi буде величезний пирiг i сила всякоi всячини. Адже ти прийдеш потiм туди, так? – закiнчила вона, подумавши, що, можливо, з Ретерером прийде й Клайд.

– Не думаю, – спокiйно вiдповiв Ретерер. – Ми з Клайдом збиралися пiсля обiду пiти до театру.

– Це ж глупство! – вставила Гортензiя Брiгс головним чином тому, щоб привернути до себе увагу, центром якоi досi була Грета. Вона все ще стояла бiля дзеркала i тепер обернулася, щоб послати спокусливу усмiшку всiм i особливо Клайдовi, в чий бiк, як iй здавалося, вже закинула вудку ii подруга. – По-моему, це безглуздо – йти до театру, коли можна пiти з нами до Кiттi i потанцювати.

– Звичайно, ви тiльки про танцi й думаете – i ви обидвi, i Луiза, – зауважив Ретерер (вiн iнодi умiв бути надзвичайно розсудливим). – Просто дивно, як це вам тiльки не хочеться iнколи вiдпочити. От я цiлий день на ногах i часом не вiдмовився би посидiти.

– Не кажiть менi про вiдпочинок! – заявила Грета Мiллер з гордовитою усмiшкою i зробила па лiворуч, наче готуючись полинути в танцi. – У нас цей тиждень весь зайнятий. О, як! – вона закотила очi i трагiчно стиснула руки. – Просто жах, скiльки нам доведеться танцювати цiеi зими, – правда, Гортензiя? По четвергах, по п’ятницях, по суботах i недiлях. Ну й ну! От жах, правда ж?

Вона кокетливо лiчила днi по пальцях i усмiхалась до Клайда, нiби шукаючи в нього спiвчуття.

– Вгадай, Том, де ми були цими днями, – Луiза з Ральфом Торп, Гортензiя з Бертом Гетлер, i я з Вiллi Бесiк?! В Пегрена, на Уебстер-авеню. Побачив би ти, скiльки там було народу! Ми танцювали до четвертоi години ранку. Я думала, що в мене пiдломляться ноги. Навiть не пам’ятаю, коли я так стомлювалася.

– Та вже ж! – втрутилася Гортензiя, трагiчно звiвши руки до небес. – Я думала, що не зможу працювати наступного ранку. В мене так заплющувались очi, що я насилу бачила покупцiв. А мама так хвилювалася! Просто жах! Вона досi не може опам’ятатися. По суботах i по недiлях ще нiчого, але тепер ми танцюемо й серед тижня, а менi вранцi о сьомiй годинi вставати, i вже тут менi вiд мами так перепадае – ну й ну!

– Я ii добре розумiю, – сказала м-с Ретерер, що якраз увiйшла з блюдом картоплi й хлiбом. – Ви занедужаете, якщо не дасте собi перепочинку, i Луiза теж. Я все кажу iй, що вона не зможе працювати i втратить посаду, якщо так мало спатиме. Але вона так само як i Том: скiльки я не кажу – анiтрошечки не слухаеться.

– Ну, мамо, ти ж знаеш, яка в мене робота, не можу я рано повертатися додому, – тiльки й вiдповiв Ретерер.

– Та я померла б з нудьги, якби менi довелося просидiти вечiр удома! – вигукнула Гортензiя Брiгс. – Цiлий день працюеш, треба ж i повеселитися трошки.

Як у них приемно в домi, думав Клайд. Як легко, вiльно! І як задирливо й весело тримаються цi дiвчата. Очевидно, iх батьки не бачать у цьому нiчого поганого. От коли б у нього була така гарненька подруга, як ця Гортензiя Брiгс, з маленьким хтивим ротиком i блискучими зухвалими очима…

– Досить менi, коли я двiчi на тиждень висплюся, – заявила Грета Мiллер. – Батько думае, що я божевiльна, а менi просто шкiдливо багато спати.

Вона весело розсмiялася. А Клайд захоплено слухав ii, незважаючи на всi неправильнi й вульгарнi звороти, якими вона пересипала свою мову. Ось втiлення юностi, веселостi, волi й любовi до життя!..

В цю хвилину вхiднi дверi вiдчинились, i швидко ввiйшла Луiза Ретерер, струнка дужа дiвчина, середня на зрiст, в накидцi на червонiй пiдбивцi i в м’якому блакитному фетровому капелюшку, насунутому на очi. Луiза була моторнiша й енергiйнiша за свого брата, лагiднiша за своiх обох подруг, i притому не менш гарненька.

– От хто в нас! – вигукнула вона. – Цi два дiвчиська i додому прилетiли ранiш за мене! А я сьогоднi застрягла через плутанину в звiтнiй книжцi. Довелось давати пояснення в конторi. І зовсiм я не винна, можете повiрити. Просто вони не розбирають мого почерку. – І тут тiльки помiтивши Клайда, вона вигукнула: – Іду на парi, що знаю, хто це! Ви – мiстер Грiфiтс! Том багато говорив про вас. Я все дивувалася, чому вiн досi не приводив вас.

І Клайд, якому це лестило, промимрив, що вiн радий був би познайомитись ранiше.

Обидвi гостi разом з Луiзою пiшли до маленькоi спальнi – про щось порадитись, але незабаром знову з’явились i пiсля наполегливого вмовляння, в якому по сутi не було потреби, вирiшили залишитися. Клайд завдяки iх присутностi дуже пожвавiшав, став веселiший i всiляко намагався справити приемне враження i здружитися з дiвчатами. А всi три дiвчини, знайшовши, що вiн симпатичний, так енергiйно намагалися сподобатися йому, що вiн уперше в життi вiдчув себе вiльно в жiночому товариствi, i до нього знову повернулося вмiння розмовляти.

– Ми прийшли попередити тебе, щоб ти не занадто багато iла, а самi розсiлися обiдати, – смiючись, говорила Грета Мiллер Луiзi. – А у Кiттi будуть i пироги, i тiстечка, i рiзнi смачнi речi.

– Так, i пiсля всього цього треба буде танцювати! – додала Гортензiя. – Допоможи нам, боже, одно можу сказати!

Їi рот i особливо усмiшка здавалися Клайдовi чудовими; вiн був у нестямi вiд захоплення. Дивна, чарiвна дiвчина! Вона так вразила його, що вiн мало не поперхнувся кавою. Вiн розсмiявся в нападi нестримних веселощiв.

У цю мить вона обернулась до нього й вигукнула:

– Дивiться, що я з ним зробила!

– Ви набагато бiльше зробили! – сказав Клайд, вiдчуваючи раптовий приплив натхнення й хоробростi. В присутностi Гортензii вiн раптом вiдчув себе зухвалим i смiливим, хоч i трохи подурнiлим, i додав: – Знаете, тут стiльки вродливих дiвчат, що менi паморочиться в головi!

– Ну, не здавайся так швидко, – добродушно застерiг Рете-рер. – Вони захоплять тебе i примусять водити iх, куди iм заманеться. Краще не зв’язуйся.

І справдi, Луiза Ретерер, анiскiльки не знiяковiвши вiд братових слiв, звернулась до Клайда:

– Ви, звичайно, танцюете, мiстер Грiфiтс?

– Нi, я не вмiю, – вiдповiв Клайд, вмить витверезившись вiд цього питання: в цю хвилину вiн щиро пошкодував, що не оволодiв такою необхiдною справою. – Але зараз менi страшенно хотiлося б умiти, – галантно додав вiн i майже з благанням подивився спочатку на Гортензiю, а потiм на Грету Мiллер i Луiзу.

Всi вдавали, що не помiтили цiеi переваги, хоч вона приемно полоскотала самолюбство Гортензii. Вона ще не була певна, чи й справдi Клайд уже ii цiкавить, але ж так легко i з таким блиском домогтися трiумфу над подругами, – це вже дещо! І подруги вiдчули ii перемогу.

– Так, погана справа, – тепер, пересвiдчившись, що Клайд вiддае перевагу саме iй, вона говорила з ним байдужим i трохи зверхнiм тоном. – Якби ви танцювали, ви й Том могли б пiти з нами. У Кiттi майже весь час будуть танцювати.

Клайд остаточно пiдупав духом. Подумати тiльки: ця дiвчина, яка приваблюе його бiльше нiж усi iншi, так легко вiдштовхуе його з усiма його мрiями й бажаннями тiльки тому, що вiн не вмiе танцювати. І в усьому винне його кляте виховання. Вiн почувае себе розбитим, одуреним. За якого йолопа вони його мають! Ось i Луiза дивиться здивовано й байдуже.

Але тут Грета Мiллер, яка подобалась Клайдовi менше, нiж Гортензiя, прийшла йому на допомогу:

– Можна й навчитися, – це не така вже важка справа. Якщо хочете, я пiсля обiду за п’ять хвилин вас навчу. Треба лише запам’ятати кiлька па. І тодi ви зможете пiти з нами, коли хочете.

Клайд зрадiв i почав дякувати. Вiн обов’язково навчиться танцювати – тут чи в iншому мiсцi, при першiй же зручнiй нагодi. Чому вiн ранiше не пiшов до школи танцiв, питався вiн у себе. Але особливо прикро йому було вiд явноi байдужостi Гортензii – i це пiсля того, коли вiн ясно показав, що вона йому подобаеться. Може, вiн тому й не цiкавить ii, що iснуе цей Берт Гетлер, якого тут згадували i з яким вона ходила танцювати. Ну як йому не щастить у цих справах!

Та коли обiд закiнчився i всi ще розмовляли, сидячи за столом, саме Гортензiя завела грамофон i перша запропонувала дати йому урок танцiв: вона й тут не хотiла дозволити суперницi взяти над нею гору. Вона зовсiм не цiкавилася Клайдом, у всякому разi не так, як Грета. Але якщо подруга мае намiр домогтися успiху в такий спосiб, то чому б не випередити ii? І ось, поки Клайд дуже дивувався iз змiни в поведiнцi Гортензii i уявив був, нiби вона ставиться до нього краще, нiж йому здавалося, вона взяла його за руки, думаючи при цьому, що вiн занадто сором’язливий. Вона обвила його руку навколо своеi талii, другу руку вклала в свою, тримаючи ii на рiвнi плеча, i, наказавши йому уважно стежити за кожним порухом нiг, почала показувати основнi па танцю. Та який не був вiн старанний i вдячний, майже смiшний у своiй напруженiй старанностi, Гортензii вiн не дуже подобався: вона вважала, що вiн простацький i надто юний. І проте було в ньому щось миле, що викликало в неi бажання допомогти йому. Незабаром вiн уже танцював з нею зовсiм легко, а потiм танцював i з Гретою, i з Луiзою, але весь час думав тiльки про Гортензiю. Врештi-решт усi визнали, що вiн досить наловчився i може йти з ними, коли хоче.

Бажання бути близько вiд Гортензii i ще потанцювати з нею з величезною силою опанувало Клайда. І хоч у цей час з’явилося трое молодих хлопцiв, серед них горезвiсний Берт Гетлер, готовi йти з дiвчатами до Кiттi, i хоч вiн ще ранiше домовився з Ретере-ром пiти до театру, – Клайд не мiг приховати палкого бажання пiти з усiма, так що Ретерер зрештою погодився облишити думку про театр. Незабаром уся компанiя вийшла з дому, i Клайд, засмучений тим, що не може йти з Гортензiею, яку вiв Гетлер, одразу ж зненавидiв суперника; проте вiн намагався бути люб’язним з Луiзою й Гретою, якi придiляли йому досить уваги, щоб вiн мiг почувати себе вiльно. Ретерер помiтив його захоплення Гортензiею i, вибравши зручну хвилину, коли вони залишилися вдвох, прошепотiв йому:

– Ти не дуже упадай коло цiеi Гортензii Брiгс. По-моему, вона просто кокетка. Крутить i Гетлером, i iншими. Ти тiльки танцюватимеш пiд ii дудку i нiякого успiху не матимеш.

Але це чесне дружне попередження вже не могло навести на розум Клайда. Чарування усмiшки, магiчна принаднiсть i сила юностi, що вiдчувалися в кожному ii русi, – все це зовсiм запаморочило його, i вiн готовий був вiддати i зробити все що завгодно за одну усмiшку, за один погляд, за потиск руки. А перед ним була дiвчина, яка не бiльш за метелика знала, до чого вона прагне, i тiльки недавно зрозумiла, як зручно й вигiдно використовувати юнакiв ii вiку чи трохи старших, для того щоб мати всякi розваги i вбрання, якi тiльки захоче.

Вечiрка була звичайним зборищем молодi, де бурхливо проявляеться прагнення дiвчат i юнакiв пiдшукати собi пару. Кiттi Кiн жила в простенькому будиночку на бiднiй вулицi, де стояли голi грудневi дерева. Та Клайдовi, раптово охопленому пристрастю до гарненького личка, все довкола здавалося яскравим, веселим i романтичним. Дiвчата i юнаки, яких вiн зустрiв там, дiвчата i юнаки типу Ретерера, Хегланда, Гортензii, – все ще були для нього справжнiм втiленням сили, невимушеностi i самовпевненостi, а вiн готовий був вiддати душу, тiльки б самому мати цi якостi. Цiкаво, що Клайд, хоч i нервував трохи, але завдяки новим друзям швидко призвичаiвся i взяв участь у загальних веселощах.

Для нього це була нагода спостерiгати, як поводяться i розважаються певного типу дiвчата i юнаки, – видовище, якого вiн не бачив ранiше, на свое щастя чи нещастя, як завгодно. Тут, наприклад, мали успiх особливо хтивi танцi, i Луiза, Грета i Гортензiя вiддавалися iм з цiлковитою безжурнiстю. Дехто з хлопцiв принiс з собою вiскi в кишенькових флягах i не тiльки прикладалися самi, а й частували iнших – i юнакiв, i навiть дiвчат.

Загальна веселiсть вiд цього неабияк пiднеслася, вiдносини мiж юнаками й дiвчатами стали iнтимнiшi, флiрт смiливiший. Гортензiя, Луiза i Грета теж брали в цьому участь. Часом спалахували сварки. І певно, тут вважалося звичайнiсiнькою справою, коли хлопець обiймав дiвчину десь за дверима, або тримав ii в себе на колiнах, сидячи на стiльцi в якомусь затишному куточку, або напiвлежав з нею на диванi, нашiптуючи iнтимнi i, безсумнiвно, приемнi iй визнання. Щоправда, Клайд жодного разу не помiтив, щоб Гортензiя лежала в такiй позi на диванi, але й вона, як вiн бачив, спокiйнiсiнько сiдала на колiна до рiзних юнакiв i перешiптувалася з ними за дверима. І це так збентежувало i сердило його, що вiн вирiшив бiльше не мати з нею нiчого: вона була надто доступна, вульгарна й нерозсудлива. Щоб не здаватися менш свiтською й досвiдченою людиною, нiж iншi, Клайд куштував усi напоi, якi йому пропонували, поки, нарештi, не набрався невластивоi для нього хоробростi i зухвалостi, – тут вiн наважився, чи то благаючи, чи то дорiкаючи, заговорити з Гортензiею про ii надто вiльну поведiнку.

– Ви кокетка, от що. Вам однаково, кому крутити голову, так?

Вiн сказав це, танцюючи з нею пiсля першоi години ночi.

Юнак на прiзвище Уiлкiс грав на досить-таки розладнаному пiанiно, а Гортензiя з добродушним i кокетливим виразом обличчя показувала Клайдовi новi па i дивилась на нього томно й весело.

– Що ви хочете сказати? Не розумiю.

– Ах, не розумiете? – сказав Клайд сердито, а проте з удаваною усмiшкою, якою вiн хотiв приховати свiй справжнiй настрiй. – Я вже чув про вас. Ви всiм крутите голови.

– Ось як? – вигукнула вона роздратовано. – Ну, вам я, здаеться, не дуже намагалася закрутити голову?

– Та ну, не гнiвайтеся, – сказав вiн благально i разом з тим буркотливо, побоюючись ii. – Я не хотiв сказати нiчого образливого. Адже ви дозволяете багатьом хлопцям упадати бiля вас. В усякому разi ви iм подобаетесь.

– Ну, так, звичайно, подобаюсь. Але що ж я можу зробити?

– Та ось я що вам скажу, – хвалькувато, з завзяттям випалив вiн. – Я можу витрачати на вас далеко бiльше, нiж будь-хто з них. У мене грошей вистачить.

Тiльки за хвилину перед цим вiн подумав про п’ятдесят п’ять доларiв, якi тихенько лежали в його кишенi.

– О, не знаю, – заперечила вона, дуже зацiкавлена цiею, так би мовити, грошовою пропозицiею i водночас дуже горда своею здатнiстю так запалювати мало не всiх юнакiв.

Гортензiя була не дуже розумна дiвчина, надто легковажна й самозакохана; вона не могла спокiйно пройти повз дзеркало: щоразу захоплювалася своiми очима, волоссям, шиею, руками й практикувалася в особливо чарiвних усмiшках.

Крiм того, Гортензiя не залишалася байдужою до того, що Клайд був вродливий, хоч i дуже юний. Вона полюбляла злегка дражнити таких жовторотих. На ii думку, вiн був дурнуватий. Але вiн працював у «Грiн-Девiдсон», добре одягався i, мабуть, як вiн сказав, мае досить грошей, i вiн охоче витрачатиме iх на неi. Іншi юнаки, якi особливо подобалися iй, мали в своему розпорядженнi не занадто багато грошей.

– Знайдеться чимало таких, що охоче витратять на мене своi грошi!

Вона труснула головою, змахнула вiями i знову всмiхнулася своею найчарiвнiшою усмiшкою.

Клайдове обличчя вiдразу спохмурнiло. Вiн був надто слабкий перед ii чарами. Чоло його вкрилося зморшками, а потiм знову розгладилося. Очi палали, в них було пристрасне бажання i гiркота, давня досада на життя i роздратування обiйденого й ображеного. Звичайно, Гортензiя сказала правду. Знайдуться люди, в яких грошей бiльше, нiж у нього, i якi можуть бiльше на неi витрачати. Вiн смiшний iз своiми хвастощами, i вона глузуе з нього. Помовчавши, вiн додав сумно:

– Певно, ви маете рацiю. Але нiхто не любить вас так, як я!

Некорислива щирiсть цих слiв була iй приемна. Врештi-решт, вiн не такий уже поганий. Вони грацiозно кружляли пiд звуки безугавноi музики.

– О, я не завжди так флiртую, – сказала вона. – Адже тут ми всi своi, всi добре знаемо одне одного, скрiзь буваемо разом. Ви не повиннi осуджувати нас.

Це була тiльки вправна брехня, та проте вона заспокоююче вплинула на Клайда.

– Я б вiддав усе на свiтi, щоб тiльки ви краще до мене ставились, – благав вiн у розпачi й екстазi. – Я нiколи не бачив дiвчини кращоi за вас! Ви чудова! Я не тямлю себе бiля вас! Давайте якось пообiдаемо разом, а потiм побуваемо в театрi. Гаразд? Хочете завтра ввечерi або в недiлю? Цi вечори в мене вiльнi, а всi iншi я на роботi.

Вона спочатку вагалася, бо навiть тепер не була певна, що захоче продовжувати це знайомство. Адже е ще Гетлер, не кажучи вже про багатьох iнших, i всi вони ревнивi й уважнi. Хоч Клайд i ладен витрачати на неi грошi, але, може, з ним краще не зв’язуватися. Вiн i зараз надто палкий, i, мабуть, з ним буде багато мороки. Але одночасно кокетство – друга натура Гортензii – не дозволяло iй вiдштовхнути вiд себе Клайда. Раптом вiн потрапить до рук Грети або Луiзи! І тому вона погодилася зрештою зустрiтися з ним наступного вiвторка. Але вiн не повинен приходити до неi додому i не повинен проводжати ii сьогоднi: в неi е кому проводжати – це м-р Гетлер. А у вiвторок о-пiв на сьому вона буде бiля готелю «Грiн-Девiдсон».

Вiн обiцяв iй обiд у Фрiссела, а потiм вони подивляться «Корсара», музичну комедiю в театрi Лiббi, за якихось два квартали вiд ресторану.




Роздiл XII


Яким би пошлим i буденним не здалося багатьом це знайомство, для Клайда воно було надто значущим. Досi нiколи жодна дiвчина, та ще така чарiвна, не обдаровувала його навiть поглядом, – так вiн принаймнi уявляв. А тепер вiн зустрiв вродливу дiвчину, i вона так зацiкавилася ним, що погодилась пообiдати разом i пiти до театру. Можливо, вона й справдi кокетка i нi з ким не бувае щирою, i мало надii, що вона так швидко подаруе йому свою прихильнiсть, але – хто знае, хто може сказати?..

Додержуючи своеi обiцянки, Гортензiя справдi прийшла у вiвторок на рiг Чотирнадцятоi i Вайандот-стрiт, недалеко вiд «Грiн-Девiдсон». Клайд був такий схвильований, втiшений, зрадiлий, що насилу змiг привести до ладу своi думки й почуття.

Намагаючись показати, що вiн гiдний Гортензii, вiн з особливою уважнiстю подбав про свою зовнiшнiсть: напомадив волосся, надiв краватку метеликом, нове шовкове кашне, шовковi шкарпетки, щоб помiтнiшими були яскраво-коричневi черевики, купленi спецiально на цей випадок. Та коли вiн зустрiв Гортензiю, вiн не мiг сказати, чи звернула вона на все це хоч найменшу увагу. Зрештою, ii цiкавила тiльки власна зовнiшнiсть. До того ж – це була ii звичайна хитрiсть – вона примусила Клайда чекати майже до сьомоi години, i за цей час ним оволодiв найглибший смуток. А що коли вона за цi днi втратила всяку зацiкавленiсть ним i не хоче бiльше з ним зустрiчатися? Що ж, тодi йому доведеться обiйтися без неi. Але це було б доказом того, що вiн не цiкавий для такоi вродливоi дiвчини, як вона, незважаючи на свiй прекрасний костюм i на всi своi грошi. Вiн вирiшив, що його подруга, – якщо це не буде Гортензiя, – неодмiнно мае бути вродливою. Негарна не потрiбна йому. Ретереру й Хеглан-ду нiбито байдуже, чи гарнi на вроду iх знайомi дiвчата, але для Клайда це було страшенно важливо. Вiд самоi думки про те, щоб вдовольнитися менш привабливою дiвчиною, нiж Гортензiя, його ледве не нудило.

І ось вiн стоiть на вулицi, в пiвтемрявi пiд’iзду, а навкруги сяйво вогнiв, вивiсок i реклам, сотнi людей поспiшають у всiх напрямах, i майже на всiх обличчях – думка про розваги й зустрiчi, що iх чекають, а вiн – вiн один, i, можливо, зараз йому доведеться повернутися й пiти кудись: обiдати – один, до театру – один, i додому вiн повернеться один, а завтра вранцi знову на роботу. Клайд уже майже вирiшив, що його спiткала невдача, аж раптом недалеко в натовпi вiн побачив Гортензiю. Вона була елегантно одягнена: в чорному оксамитовому жакетi з червонясто-коричневим комiром та вилогами i в великому круглому оксамитовому капелюшку з червоною шкiряною пряжкою збоку. Їi щоки й губи були злегка пiдфарбованi. Очi блищали. І, як завжди, вона була, мабуть, дуже задоволена з себе.

– Хелло, я спiзнилася, так? Але я нiяк не могла встигнути вчасно. Розумiете, я забула, що обiцяла побачитися з одним хлопчиною, – це мiй друг, теж чудовий хлопчик, – i тiльки о шостiй годинi згадала, що в мене два запрошення. Вийшло так неприемно. Менi треба було попередити когось iз вас. Я вже хотiла подзвонити вам i домовитися на iнший вечiр, та згадала, що вас немае на роботi пiсля шостоi. Том нiколи не затримуеться пiсля шостоi. А Чарлi завжди на роботi до пiв на сьому, а часом навiть пiзнiше, i вiн дуже милий хлопчик – нiколи не сердиться, й не бурчить. Вiн теж хотiв сьогоднi повести мене до ресторану i потiм у театр. Вiн працюе в тютюновому кiоску в «Орфii». Ну, от, я подзвонила йому. Вiн був не такий уже задоволений. Але я сказала, що ми знайдемо iнший вечiр для зустрiчi. Ну, що ж, ви радiете? Ви розумiете, що заради вас я зробила прикрiсть Чарлi, такому гарному хлопчиковi?

Вона помiтила тривожний, ревнивий i водночас боязкий вираз, що промайнув в очах Клайда, поки вона говорила про iншого юнака. Думка про те, що можна примусити його ревнувати, захопила Гортензiю. Вона зрозумiла, що остаточно пiдкорила його. І вона труснула головою i посмiхнулася, йдучи з ним у ногу.

– Аякже, так люб’язно з вашого боку, що ви прийшли.

Клайд примусив себе промовити це, хоча вiд ii слiв про Чарлi, «чудового хлопчика», у нього стислось i горло, i серце. Ну, хiба зможе вiн утримати таку вродливу i таку свавiльну дiвчину!

– А у вас сьогоднi шикарний вигляд, – продовжував вiн, примушуючи себе пiдтримувати розмову i сам трохи дивуючись, що це йому вдаеться. – Вам до лиця такий капелюшок i жакет теж.

Вiн, не вiдриваючись, дивився на неi, i в очах його свiтилося захоплення i жадiбна, голодна пристрасть. Вiн хотiв би поцiлувати ii просто в губи, але не зважувався тут, на вулицi, та й нiде поки що не наважився б.

– Не дивно, що у вас стiльки запрошень. Ви така вродлива!.. Хочете приколоти до жакета троянди?

В цю хвилину вони проходили повз магазин квiтiв, i Клайд подумав, що добре було б подарувати iй квiти. Вiн чув вiд Хегланда, що жiнки люблять чоловiкiв, якi роблять iм подарунки.

– Так, звичайно, вiд троянд я не вiдмовлюсь, – вiдповiла вона, входячи в магазин. – Або, мабуть, краще букетик фiалок. Вони такi гарнi. І вони, здаеться, бiльш пасуватимуть до мого жакета.

Їй сподобалося, що Клайд подумав про квiти. І вiн говорив iй такi приемнi речi. Одночасно вона була впевнена, що Клайд дуже мало знае дiвчат, а може, i зовсiм не знае. А вона вiддавала перевагу чоловiкам i юнакам бiльш досвiдченим, якi не так би легко пiдкорялись iй, яких було б не так легко втримати. Проте вона не могла не думати, що Клайд чимось кращий за чоловiкiв, до яких вона звикла, тонший, благороднiший. І тому, незважаючи на всю його незграбнiсть (з ii точки зору), вона готова була залишити його бiля себе i подивитись, як вiн буде поводитися далi.

– Оцi шикарнi! – гукнула вона, вибравши досить великий букет фiалок i прикладаючи iх до жакета. – Цi менi подобаються!

І поки Клайд розплачувався, вона крутилася перед дзеркалом, приколюючи фiалки, як iй подобалось. Нарештi, задоволена ефектом, вона обернулась до Клайда з вигуком:

– Ну от, я готова! – i взяла його пiд руку.

Клайд, неабияк наляканий ii розв’язними манерами, не знав, що сказати. Але даремно вiн тривожився, – Гортензiя була цiлком захоплена власною особою.

– Ну, скажу я вам, i тиждень був у мене! Щовечора танцi. Поверталась додому о третiй годинi. А в недiлю танцювала майже до ранку. Так, скажу я вам, останнiй вечiр був найважчим. Ви були коли-небудь у Беркета? Це бiля перевозу Гiффорда, знаете? Дуже модне мiсце, надзвичайне, трохи далi «Бiг-Блю» на Тридцять дев’ятiй вулицi. Влiтку дансинг, а взимку тут же ковзанка i можна танцювати на льоду. І дуже гарний маленький оркестр.

Клайд милувався грою ii губiв, блиском очей i жвавiстю жестiв, дуже мало задумуючись над тим, що саме вона говорить.

– З нами був Уоллес Трон… Ну й хлопчина! Коли ми почали iсти морозиво, вiн пiшов у кухню, вимазав обличчя сажею, взяв у офiцiанта куртку й фартуха i почав нам прислужувати. Смiшний хлопчина! А якi фокуси виробляв вiн з тарiлками й ложками.

Клайд зiтхнув: вiн аж нiяк не вiдзначався такими талантами, як цей Трон.

– А потiм, у понедiлок вранцi, ми всi повернулися додому близько четвертоi години, а о сьомiй менi вже треба вставати. Я була як варена риба. Мене б звiльнили, якби не добрий народ у магазинi i не мiстер Бек. Це, знаете, завiдуючий у моему вiддiлi. Правду кажучи, я його так мучу, бiдолаху. В магазинi я роблю, що хочу. Одного разу я дуже спiзнилася пiсля снiданку; подруга взяла мою картку й вiдбила замiсть мене час на контрольному годиннику, розумiете? А тут увiйшов мiстер Бек i побачив ii. А пiзнiше, вже годинi о другiй, вiн каже менi: «Послухайте, мiс Брiгс (вiн завжди називае мене мiс Брiгс; я не дозволяю називати себе iнакше. Коли б я дозволила, вiн ще став би допускати вольностi). Цей номер не пройде – передавати картку. Треба кинути цi штучки». А я тiльки розсмiялася. Вiн iнодi так бурчить на нас! Але я все ж таки поставила його на мiсце. Вiн, розумiете, не зовсiм байдужий до мене – хто-хто, а вiн мене нiзащо на свiтi не звiльнить. Я й кажу йому: «Послухайте, мiстер Бек, ви зi мною не розмовляйте таким тоном. Я не часто спiзнююсь, у мене немае такоi звички. І потiм я можу знайти собi й iншу роботу в Канзас-Сiтi. Якщо вже так повелося, що тiльки я iнодi спiзнюсь, як вiдразу починаються розмови, – так, будь ласка, звiльняйте мене i все». Не могла ж я дозволити, щоб вiн говорив зi мною таким тоном. Як я думала, так i вийшло – вiн одразу здався. Тiльки сказав: «Ну, однаково, я попередив вас. Другим разом вас може побачити мiстер Тiрнi, i тодi ви спробуете, як воно служити в iншому мiсцi». Звичайно, вiн сказав усе це заради смiху i знав, що я теж жартую. Я зареготала. А через двi хвилини вiн смiявся з мiстером Скоттом, я бачила. Але, чорти б його брали, я iнодi викидаю там штучки!

Нарештi вони пiдiйшли до ресторану Фрiссела, i Клайд полегшено зiтхнув. Уперше в життi вiн мiг пишатися тим, що частуе дiвчину в такому шикарному мiсцi. Тепер вiн таки дечого домiгся. У нього – справжнiй роман! Гортензiя так високо цiнувала себе, так постiйно пiдкреслювала своi приятельськi вiдносини з багатьма дiвчатами та хлопцями, якi весело проводили час, що Клай-довi здавалося, нiби досi вiн зовсiм i не жив… Вiн швидко пригадував, про що вона розповiдала: Беркет, ковзани i танцi на льоду… Уоллес Трон… молодий продавець з тютюнового кiоска, з яким вона повинна була зустрiтися сьогоднi… мiстер Бек, ii начальник у магазинi, такий закоханий, що не в силi звiльнити ii. І Клайд дивився, як вона, зовсiм не турбуючись про стан його гаманця, замовляе обiд до смаку собi, i милувався ii обличчям, постаттю, формою кистi, по якiй можна здогадатись про витонченiсть i красу всiеi руки, високими, цiлком сформованими грудьми, вигином брiв, нiжною округлiстю щiк i пiдборiддя. І крiм того, щось в ii м’якому, вкрадливому голосi приваблювало i хвилювало Клайда. Вiн був захоплений. От якби така дiвчина могла належати йому!

А вона й тут, як на вулицi, продовжувала гомонiти про себе, i на неi, очевидно, не справляло нiякого враження, що вона обiдае в такому мiсцi, яке Клайдовi здавалося зовсiм надзвичайним. В тi хвилини, коли Гортензiя не видивлялася в дзеркало, вона вивчала меню й вибирала, що iй подобаеться: молода баранина в м’ятному желе… нi, омлет вона не любить i ростбiф теж… Ах, ось що: фiле мiньйон з грибами… Зрештою вона додала до цього селери i цвiтноi капусти. І iй хотiлося б коктейлю. Так, так, Клайд чув вiд Хегланда, що обiд нiчого не вартий без маленькоi випивки, i тому нерiшуче запропонував коктейль. А Гортензiя, випивши коктейль, потiм другий, стала ще жвавiшою, веселiшою i бiльш балакучою, нiж до того.

Але Клайд помiтив, що вона й далi продовжуе ставитись до нього трохи нещиро, байдуже. Коли вiн несмiливо спробував перевести розмову на iхнi вiдносини, на свое почуття до неi, з’ясувати, чи не закохана вона в когось iншого, дiвчина уривала його, заявляючи, що iй подобаються всi хлопцi, всi однаково. Вони всi такi милi, такi уважнi до неi. Та так i повинно бути! Інакше вона не буде пiдтримувати з ними знайомство. Тодi вони iй нi до чого. Їi жвавi очi виблискували, i вона задирливо струшувала головою.

І Клайд був зачарований усiм цим. Їi жести, пози, гримаски, всi ii рухи були хтивими i багато обiцяли. Здавалось, iй подобалось дражнити, обiцяти, вдавати, що вона ладна здатись, а потiм вiдмовлятися вiд усiх обiцянок, прикидаючись цнотливо-стри-маною, наче в неi i на думцi не було того, що iй приписували.

Клайда збуджувало i кидало в дрож уже тiльки те, що вона була тут, поруч. Це була мука, але солодка мука. Йому було боляче вiд думок про те, як це було б чудово, коли б Гортензiя дозволила йому обняти ii, поцiлувати, навiть укусити. Притулитись губами до ii губiв. Задушити ii поцiлунками й пестощами! Часом вона кидала на нього навмисне млосний погляд, i вiн вiдчував болiсну слабкiсть, до запаморочення. Клайд мрiяв тiльки про одне: що коли-небудь наполегливим упаданням або грошима вiн примусить ii полюбити його.

Але й пiсля того, як вони побували в театрi, а потiм вiн доставив ii додому, Клайд анiтрохи не досягнув помiтного успiху. Гортензiя мало цiкавилась Клайдом, тому вона пiд час вистави «Корсара» в театрi Лiббi з щирим захопленням стежила за спектаклем, говорила тiльки про п’еси, якi бачила ранiше, висловлювала свою думку про акторiв i актрис, пригадувала, хто саме iз прихильникiв водив ii на ту чи iншу виставу. І Клайд, замiсть того, щоб змагатися з нею в дотепностi i висловлювати власнi мiркування, змушений був тiльки пiдтакувати iй.

А вона весь час думала про здобуту нею нову перемогу. І тому що вона давно вже перестала бути доброчесною i зрозумiла, що в нього е якiсь грошi i вiн готовий витрачати 'iх на неi, вона вирiшила, що буде в мiру милою з ним – якраз настiльки, щоб удержати його, не бiльше. Тимчасом вона, за своiм звичаем, буде якнайбiльше розважатися з iншими, а Клайда примусить купувати iй рiзнi речi i проводити з нею тi вечори, коли в неi не буде iнших досить цiкавих запрошень.




Роздiл XIII


Так тривало принаймнi чотири мiсяцi. Пiсля того першого вечора Клайд значну частину свого вiльного часу присвячував Гортензii, намагаючись зацiкавити ii в такiй мiрi, в якiй вона, певно, цiкавилась iншими юнаками. І все-таки вiн не мiг би сказати, чи здатна вона по-справжньому бути прихильною до когось одного, але й не мiг повiрити, щоб у неi були з усiма тiльки безневиннi товариськi взаемини. Проте вона була така спокуслива, що вiн божеволiв: якщо його найгiршi пiдозри справедливi, може нарештi вона буде прихильна й до нього. Вiн так очманiв вiд тiеi хтивоi атмосфери, що оповивала Гортензiю, вiд ii мiнливостi, бажання, яким виразно були пройнятi ii жести, настроi, голос, манера одягатися, що не мiг мати й на думцi вiдмовитись вiд неi.

Одно слово, вiн безглуздо бiгав за нею. А вона, дивлячись на це, не пiдпускала його близько, часом уникала, примушувала його вдовольнятися мiзерними крихтами своеi уваги i поряд з тим розповiдала йому про всi подробицi своiх розваг в товариствi iнших хлопцiв. Вiн вiдчував, що бiльше не в силi отак бiгати за нею, i, розлютований, давав собi слово нiколи з нею не зустрiчатися. Справдi, адже нiчого доброго в нього з нею не вийде. Але пiд час нового побачення, спостерiгаючи ту ж холодну байдужiсть у кожному ii словi i в кожному вчинку, вiн втрачав мужнiсть i не мав сили розiрвати своi пута.

А проте вона не соромилась казати йому, що саме з речей iй потрiбно i що вона хотiла б мати; спочатку це були дрiбнички: новий пушок для пудри, губна помада, коробка пудри чи флакон духiв. Потiм вона посмiливiшала i в рiзний час, з рiзного приводу говорила Клайдовi про сумки, блузки, туфельки, панчохи, капелюх, якi вона з радiстю купила б, якби мала грошi; i при цьому не йшла на поступки, вiдбуваючись хвилинними, без бажання, ласками, iнколи з млосним виглядом дозволяючи себе обняти; ця млоснiсть багато обiцяла, але обiцяне нiколи не збувалося. І Клайд, щоб здобути ii прихильнiсть i довiр’я, купував усi цi речi, хоч iнодi, в зв’язку з тим, що вiдбувалося у нього в сiм’i, цi витрати були йому не пiд силу. Проте на кiнець четвертого мiсяця вiн став розумiти, що надто мало пройшов уперед: прихильнiсть Гортензii була така ж далека вiд нього зараз, як i на початку iх знайомства. Словом, вiн жив у гарячковiй, болючiй гонитвi за нею без будь-якоi певноi надii на винагороду.

А тимчасом у домi Грiфiтсiв по-старому панували органiчно притаманнi всiм членам цiеi родини роздратованiсть i пригнiченiсть. Пiсля зникнення Ести почався перiод смутку, який тривав i досi. Для Клайда становище ускладнювалось таемничiстю, що боляче дражнила, бiльше того – роздратовувала, бо ж нiякi батьки не могли б виявити таку вимогливiсть, як Грiфiтси, в тих випадках, коли в сiм’i вiдбувалося що-небудь зв’язане зi справами статевих взаемин. І особливо це стосувалося таемницi, яка вже певний час оточувала Есту. Вона втекла. І не повернулася. І, наскiльки знали Клайд i iншi дiти, вiд неi не було нiяких звiсток. Проте Клайд помiтив, що пiсля перших тижнiв ii вiдсутностi, коли мати й батько надзвичайно стривожились, завдаючи собi муки питаннями – де вона i чому не пише, вони раптом перестали хвилюватись i нiби примирилися з тим, що сталося: принаймнi iм уже не так було тяжко вiд того становища, яке спершу здавалося цiлком безнадiйним. Вiн не мiг цього зрозумiти. Змiна була надто помiтна, i проте нiхто нiчого не пояснював. Трохи пiзнiше Клайд помiтив, що мати з кимось листуеться, а це бувало не часто: в неi майже не було знайомств i дiлових зв’язкiв, i листи вона одержувала чи писала дуже рiдко.

Одного разу, незабаром пiсля того, як Клайд почав працювати в готелi «Грiн-Девiдсон», вiн прийшов додому ранiше, нiж звичайно, i застав матiр, що схилилася над листом, мабуть, щойно отриманим i дуже важливим для неi. І, мабуть, вiн був зв’язаний з чимось, що треба було приховувати, бо при появi Клайда мати враз припинила читання, поквапно й нервово пiдвелася i вiдклала листа, нiчого не пояснюючи. Та Клайд чомусь, може чуттям, зрозумiв, що цей лист вiд Ести. Вiн не був певний. Вiн стояв далеко i не мiг упiзнати почерку. Та як би там не було, мати й потiм не сказала йому нiчого про цей лист. Вираз ii обличчя промовляв, що вона не бажае чути розпитувань, i стiльки стриманостi було в 'iх вiдносинах, що Клайдовi не спало й на думку розпитувати. Вiн просто здивувався. А потiм майже забув про цей випадок.

Через мiсяць чи трохи бiльше, коли вiн уже досить призвичаiвся до роботи в готелi i почав цiкавитися Гортензiею Брiгс, мати раптом звернулась до нього з дуже дивним питанням. Одного разу, коли вiн тiльки повернувся з роботи, вона покликала його до залу мiсii. Не пояснюючи, нащо iй це потрiбно, i не кажучи прямо, що тепер Клайд, на ii думку, якоюсь мiрою в силi iй допомогти, мати сказала, пильно i з хвилюванням дивлячись на нього:

– Клайд, ти не знаеш, як би менi зараз дiстати сто доларiв?

Клайд був такий здивований, що ледве мiг повiрити, що це йому не почулося: всього кiлька тижнiв тому заговорити з ним про суму бiльшу, нiж чотири-п’ять доларiв, було б цiлковитим безглуздям. Мати знала це. А тепер вона зверталась до нього, нiби пiдозрiваючи, що вiн може дiстати для неi такi великi грошi. І правильно, адже його одяг i весь його вигляд свiдчили, що для нього настали кращi днi.

Насамперед вiн подумав про одно: звичайно, мати помiтила, як вiн одягнений i яке провадить життя, i прийшла до висновку, що вiн обманюе ii щодо розмiрiв свого заробiтку. І почасти це було вiрно, але поведiнка Клайда останнiм часом так змiнилася, що матерi теж довелося змiнити свое поводження з ним: вона тепер сумнiвалася, чи пощастить iй надалi зберегти свою владу над ним. Останнiм часом – вiдтодi, як вiн почав працювати на новiй посадi – iй чомусь здавалося, що вiн став бiльш розсудливим, впевненим у собi, менше пiддавався сумнiвам i мав намiр жити по-своему й сам за себе вiдповiдати. Це неабияк тривожило ii, але з iншого боку, подобалось. Вразлива й неспокiйна Клайдова вдача завжди була загадкою для матерi, i бачити його, нарештi, самостiйним – це вже чимало; правда, спостерiгаючи, яким вiн стае франтом, вона часом тривожилась i, не розумiючи, питала себе, в якому товариствi вiн бувае. Та оскiльки робота в готелi забирала в нього так багато часу, а весь свiй заробiток вiн, очевидно, витрачав на одяг, вона вважала, що не мае пiдстав нарiкати. Ще одно побоювання iнодi виникало в неi: чи не поводиться вiн занадто егоiстично, чи не занадто клопочеться про свое благополуччя. Але, знаючи, як довго вiн не мав жодних втiх у життi, вона не могла тепер дуже суворо осуджувати його за бажання розважитися.

Клайд дивився на матiр, не зовсiм розумiючи ii справжнi намiри.

– Але де ж я дiстану сто доларiв, мамо! – вигукнув вiн.

В думцi вiн уже бачив, як внаслiдок ось таких нечуваних i незрозумiлих вимог вичерпуеться щойно здобуте ним джерело багатства, i на його обличчi вiдбилися засмучення й недовiр’я.

– Я i не думала, що ти можеш дiстати для мене всю цю суму, – делiкатно вiдповiла м-с Грiфiтс. – У мене е план, я маю надiю сама дiстати бiльшу частину грошей. Я тiльки хочу, щоб ти порадив менi, як здобути решту. Я не хотiла б звертатися до твого батька, якщо цього можна уникнути, а ти стаеш уже досить дорослим, щоб трохи допомогти менi. – Вона з зацiкавленням i схваленням дивилась на Клайда. – Батько не сильний у дiлових питаннях, – провадила вона далi, – i в нього й без того багато клопоту.

Вона втомлено провела широкою долонею по чолу; Клайд бачив, що вона потрапила в дуже скрутне становище, i йому стало шкода ii, хоч вiн i не знав, в чому рiч. До того ж, попри все свое небажання розлучитися з грошима, в ньому заговорила цiкавiсть: для чого все це? Сто доларiв! Оце номер!

– Я тобi скажу, який у мене план, – пiсля паузи додала мати. – Менi конче потрiбнi сто доларiв, але я не можу зараз сказати тобi, та й нiкому iншому, на що, i ти мене не питай. Ось тут, у столi, старий золотий годинник батька i мiй золотий перстень та булавка. Коли iх продати чи заставити, за все повиннi дати двадцять п’ять доларiв, не менше. Крiм того, е ще моi срiбнi ножi й виделки, i срiбне блюдо, i глек. (Клайд добре знав цi сувенiри). Саме це блюдо коштуе двадцять п’ять доларiв. Я гадаю, за них теж дадуть доларiв двадцять чи двадцять п’ять. Коли б ти знайшов десь недалеко вiд твого готелю хороший ломбард i заставив би все це, i коли б потiм ти деякий час давав менi зайвих п’ять доларiв щотижня… (Обличчя Клайда витяглося). Я могла б попросити одного мого друга, – ти знаеш, мiстера Мерча, який бувае тут, – позичити менi стiльки, скiльки не вистачить до ста, а потiм я зможу повертати йому з тих грошей, якi ти менi даватимеш. І в мене самоi е ще доларiв десять.

Вона подивилась на Клайда так, немов хотiла сказати: «Сподiваюся, ти мене не залишиш у бiдi», – i Клайд полагiднiшав, хоч усе це й означало, що тепер вiн не зможе, як розраховував, витрачати на себе весь свiй заробiток. Вiн погодився вiднести речi до ломбарду i давати матерi на п’ять доларiв бiльше до того часу, поки не буде сплачений борг. І проте вiн не мiг перебороти мимовiльне роздратування. Зовсiм недавно вiн почав заробляти пристойно – i ось мати вимагае дедалi бiльше й бiльше. Уже десять доларiв щотижня! Завжди в них щось негаразд, думав Клайд, завжди iм щось потрiбно, i немае нiякоi певностi, що потiм не буде ще нових вимог.

Вiн узяв речi, понiс iх до найсолiднiшого ломбарду, який тiльки мiг знайти, i взяв запропонованi йому за все сорок п’ять доларiв. Отже, з десятьма доларами матерi виходить п’ятдесят п’ять, ще сорок п’ять вона позичить у мiстера Мерча – i буде сто. Це означае, що протягом дев’яти тижнiв йому доведеться вiддавати iй по десять доларiв замiсть п’яти. Тепер, коли йому так хотiлося жити зовсiм iнакше, нiж до того, добре одягатися i не вiдмовляти собi в деяких розвагах, це вiдкриття дуже мало тiшило його. Проте вiн вирiшив виконати прохання матерi. Зрештою вiн iй дечим зобов’язаний. Вона в минулому багато чим жертвувала заради нього й iнших дiтей, i вiн не зважувався бути надто великим егоiстом. Це було б непорядно.

І ще одна думка вперто наверталася йому: коли мати й батько будуть розраховувати на його грошову допомогу, вони почнуть бiльше зважати на нього. Насамперед йому повиннi дозволити пiзно повертатись додому вечорами. До того ж вiн одягався за свiй рахунок i харчувався в готелi, – а це, як вiн розумiв, значно скорочувало витрати батькiв.

Проте скоро перед Клайдом постала нова проблема. Ось як це було.

Незабаром пiсля iсторii з пошуками ста доларiв Клайд випадково зустрiв матiр на Монтроз-стрiт, однiй з найбiднiших вулиць мiста; вона простяглась на пiвнiч вiд вулицi Бiкел, де жили Грiфiтси, i являла собою просто два ряди дерев’яних двоповерхових будиночкiв: тут здавалися квартири без меблiв. Навiть Грiфiтси, при всiй своiй убогостi, вважали б приниженням оселитися на цiй вулицi. Мати зiйшла з ганку одного з будиночкiв, не такого старезного, як iншi; у вiкнi нижнього поверху впадала в око табличка: «Мебльованi кiмнати». Потiм, не оглядаючись i не помiчаючи Клайда, який iшов другим боком вулицi, вона пiшла до iншого такого ж будинку, за кiлька крокiв вiд першого: тут теж була виставлена об’ява про винаймання мебльованих кiмнат. Мати уважно оглянула, будинок, потiм пiднялася на ганок i подзвонила.

Клайдовi спочатку здалося, що мати розшукуе когось, не знаючи точно адреси. Але, перейшовши вулицю якраз у ту хвилину, коли господарка вiдчинила дверi, вiн почув, як мати спитала:

– У вас е вiльна кiмната?

– Є, – була вiдповiдь.

– З ванною?

– Нi, але ванна е на другому поверсi.

– Яка цiна?

– Чотири долари на тиждень.

– Можна подивитись?

– Будь ласка, ввiйдiть.

М-с Грiфiтс немовби вагалась. А Клайд у цей час стояв унизу, за кiлька крокiв вiд неi, i дивився вгору, чекаючи, коли вона обернеться i впiзнае його. Та вона ввiйшла в дiм, не обернувшись. Клайд з цiкавiстю дивився iй услiд. Зрозумiло, тут немае нiчого незвичайного, – мабуть, мати шукае кiмнату для якоi-небудь дiвчини… але чому шукае тут, на цiй вулицi? Звичайно вона в таких випадках зверталася до «Армii Спасiння» або «Християнськоi асоцiацii молодих дiвчат». Першим його бажанням було почекати ii й розпитати, що вона тут робила, та вiн мав ще декiлька своiх власних справ i пiшов.

Увечерi, зайшовши додому переодягтися, вiн застав матiр у кухнi.

– А я бачив тебе сьогоднi вранцi на Монтроз-стрiт, мамо, – сказав вiн.

– Так? – трохи помовчавши, сказала м-с Грiфiтс; Клайд помiтив, що вона здригнулася, немов його слова заскочили ii зненацька. Продовжуючи чистити й далi картоплю, вона допитливо подивилась на сина.

– Ну, то що? – додала вона спокiйно, але враз почервонiла, чого з нею нiколи не бувало при розмовах iз сином. І, звичайно, ii хвилювання й переляк дуже зацiкавили Клайда.

– Ти зайшла до одного будинку, – мабуть, шукала кiмнату для когось, – сказав вiн, уважно дивлячись на матiр.

– Так, – вiдповiла м-с Грiфiтс тепер уже досить просто. – Менi потрiбна кiмната для однiеi людини, – вона хвора, i в неi не дуже багато грошей. Але потрiбну кiмнату не так легко знайти.

Вона вiдвернулася, наче не хотiла бiльше говорити на цю тему, але Клайд все-таки не втримався i додав:

– Ну, Монтроз-стрiт не така вулиця, щоб наймати там кiмнату.

Робота в «Грiн-Девiдсон» швидко навчила його зовсiм iнакше думати про те, де i як повинна жити людина. Мати нiчого не вiдповiла, i вiн пiшов до своеi кiмнати переодягатися.

Приблизно через мiсяць, iдучи пiзно ввечерi по Мiссу-рi-авеню, Клайд знову неподалiк побачив матiр, що йшла йому назустрiч. При свiтлi з вiкна якоiсь крамнички, – такi маленькi крамнички були розташованi тут вздовж усiеi вулицi, – Клайд побачив у руках матерi досить важкий старомодний саквояж, який давним-давно лежав удома без будь-якого вжитку. Несподiвано вона спинилася (тому що помiтила його, – як вирiшив потiм Клайд) i швидко увiйшла до пiд’iзду триповерхового кам’яного будинку. Коли ж Клайд пiдiйшов до цього будинку, дверi його були щiльно зачиненi. Вiдчинивши iх, вiн побачив погано освiтленi сходи; певно, мати пiднялася ними. Проте вiн не став обслiдувати далi: не був певен, що його здогади правильнi – може, вона зайшла сюди просто навiдати кого-небудь, – усе вiдбулося надто швидко. Але, зачекавши поблизу на розi, вiн, нарештi, побачив, як вона вийшла. З дедалi бiльшою цiкавiстю Клайд стежив, як вона обережно розглядалася, перш нiж пiти далi. Це спрямувало його на думку, що вона, мабуть, ховаеться вiд нього. Але чому?

Клайда так вразила дивна поведiнка матерi, що вiн був готовий пiти за нею слiдом. Але потiм вирiшив, що коли вона не хоче, щоб вiн знав про ii справи, мабуть, краще не втручатися. Одночасно ii настороженi рухи викликали в ньому гостру цiкавiсть. Чому мати не хотiла, щоб вiн бачив, як вона кудись iде з саквояжем? Ухилятися й щось приховувати було невластиво ii вдачi (всупереч його власнiй). Майже враз вiн у думках зв’язав цю зустрiч з iншою, бiля мебльованих кiмнат на Монтроз-стрiт, i з тим випадком, коли вiн застав ii за читанням листа, i з ii зусиллями дiстати сто доларiв, якi раптом стали iй потрiбнi. Куди ж вона ходила? Що приховувала?

Мiркуючи над цим, вiн не мiг вирiшити, чи справдi все це якось зв’язане з ним чи кимось iще з сiм’i. Але приблизно за тиждень, iдучи Одинадцятою вулицею, вiн раптом побачив Есту або принаймнi дiвчину, надзвичайно подiбну до неi: така ж на зрiст, з такою ж ходою; Клайдовi здалося тiльки, що вона старша за сестру. Але вона так швидко пройшла й зникла в натовпi, що вiн не мiг перевiрити, чи справдi це була Еста. Це було лише хвилинне видiння – таке яскраве, що вiн повернувся й кинувся слiдом, але вона вже зникла. Проте вiн був переконаний, що не помилився, i тому вiдразу пiшов додому. Знайшовши матiр у мiсii, вiн розповiв iй, що бачив Есту. Вона повернулася до Канзас-Сiтi, Клайд ладен заприсягтися. Вiн бачив ii на Одинадцятiй, недалеко вiд Балтiмор-стрiт. Мати нiчого не знае?

І тут Клайд з подивом побачив, що мати сприйняла цю звiстку не так, як вiн чекав. У ньому самому раптове зникнення, а тепер раптова поява Ести викликали сумiш здивування й радостi, цiкавостi i спiвчуття. Може, сто доларiв матерi були потрiбнi для того, щоб повернути Есту? Клайд не мiг би пояснити, звiдки в нього виникла ця думка. Вiн не знав, що й думати. Але якщо так, то чому ж Еста не зайшла додому, хоча би для того, щоб сiм’я знала про ii приiзд?

Вiн чекав, що мати буде так само здивована й спантеличена, як i вiн, i поспiшить розпитати його про подробицi. Замiсть цього вона здавалася явно збентеженою, немов почула щось уже вiдоме iй, i тепер не знала до ладу, як iй повестися.

– Ти бачив ii? Де? На Одинадцятiй вулицi? Щойно? От дивно! Треба сказати про це Ейсi. Дивно, що вона не приходить сюди, якщо вона повернулася.

Але в очах ii Клайд побачив не подив, а замiшання й тривогу. Їi рот, як завжди, коли вона була збентежена й розстроена, робив дивнi порухи, – здригалися не тiльки губи, а й уся щелепа.

– Ось так-так! – додала вона помовчавши. – Дивно. Може, це була просто якась дiвчина, схожа на Есту?

Та Клайд, скоса стежачи за матiр’ю, не мiг повiрити ii удаваному здивуванню. Незабаром прийшов Ейса, i Клайд, лагодячись iти до готелю, чув, що вони говорили про цю новину якось байдуже, без будь-якого зацiкавлення, нiби ця подiя не була такою разючою, якою здавалася Клайдовi. Його так i не покликали розповiсти про подробицi.

Потiм, наче навмисне для того, щоб вiн мiг розгадати цю таемницю, мати зустрiлася йому якось на Спрус-стрiт; вона несла невеликого кошика. Вiд недавнього часу вiн помiтив, що вона щодня вранцi i ввечерi почала кудись ходити з дому. Цього разу, задовго до того, як мати могла побачити його, вiн помiтив ii ха-рактерну кремезну постать у незмiнному старому коричневому пальтi i завернув за рiг; заховавшись за газетним кiоском, вiн почекав, поки вона пройде, а потiм пiшов слiдом, тримаючись вiддалiк за пiвкварталу. Вона йшла все далi, вздовж дуже старих будинкiв – колишнiх особнякiв, де тепер наймалися дешевi мебльованi кiмнати, i Клайд побачив, як вона пiдiйшла до одного з цих будинкiв i зникла за дверима, але перед тим пильно озирнулася довкола.

Коли мати зникла в пiд’iздi, Клайд пiдiйшов ближче i з цiкавiстю оглянув будинок. Що iй тут робити? До кого вона ходить? Йому було б важко пояснити свою невгамовну цiкавiсть. Але з того часу, як йому здалося, нiби вiн бачив Есту, в нього з’явилося невиразне почуття, що все це мае бути зв’язане з нею: листи, сто доларiв, мебльованi кiмнати на Монтроз-стрiт.

На розi, навскоси вiд будинку, стояло велике дерево, з якого зимовий вiтер давно позривав усе листя, i поряд, майже впритул до широкого стовбура, – телеграфний стовп. Клайд сховався за ним i з цього спостережного пункту, сам залишаючись непомiченим, мiг стежити за вiкнами будинку. І ось в одному з вiкон другого поверху вiн побачив матiр, яка ходила по кiмнатi, наче у себе вдома, а за хвилину на свiй подив побачив Есту: вона пiдiйшла до одного з двох вiкон кiмнати i поклала на пiдвiконня якийсь пакунок. На нiй було свiтле домашне плаття або свiтла хустка на плечах. Цього разу не можна було помилитися. Клайд здригнувся, зрозумiвши, що це й справдi Еста i з нею мати. Але що вона таке зробила? Через що iй довелося повернутися й чому вона тепер ховаеться? Може, ii чоловiк, з яким вона втекла, покинув ii?

Його так мучила цiкавiсть, що вiн вирiшив почекати, поки не пiде звiдси мати, а потiм побачитися з Естою. Йому так хотiлося знову побачити ii й довiдатися, що за таемниця… Вiн чекав i думав про те, як вiн завжди любив Есту i як дивно, що вона так таемниче ховаеться тут.

За годину мати вийшла з дому; ii кошик, очевидно, був порожнiй, – вона зовсiм легко тримала його в руцi. І так само, як i вперше, вона обережно оглянулася, i на обличчi ii застиг той же упертий i все-таки заклопотаний вираз: сумiш непохитноi вiри i тривожного сумнiву.

Клайд бачив, як вона пiшла в напрямi до мiсii, i проводжав ii очима. Тодi вiн повернувся i ввiйшов у будинок. Як вiн i думав, це були мебльованi кiмнати: на багатьох дверях висiли таблички з прiзвищами мешканцiв. Клайд заздалегiдь визначив, де саме кiмната Ести, i тепер прямо пiдiйшов до дверей i постукав. Зсередини прозвучали легкi кроки, i пiсля хвилинноi затримки, – певно, потрiбнi були якiсь квапливi заходи, – дверi трохи прочинилися, i виглянула Еста. В першу секунду вона недовiрливо подивилась на Клайда, потiм здивовано вигукнула й трохи знiяковiла; настороженiсть зникла: Еста зрозумiла, що перед нею справдi Клайд, i широко вiдчинила дверi.

– Клайд, ти? Як ти вiдшукав мене? А я щойно думала про тебе!

Клайд обняв i поцiлував ii. Вiн вiдразу з прикрiстю й жалем помiтив, що вона дуже змiнилася: похудiшала, зблiдла, очi позападали, а одягнена була не краще, нiж перед втечею. Вона явно була чимось схвильована й пригнiчена. Клайд питав себе, де ж ii чоловiк? Чому його тут немае? Куди вiн подiвся?

Клайд бачив, що Еста рада зустрiчi з ним, але разом з тим вiн помiтив у ii виглядi збентеження i невпевненiсть. Губи ii розтулилися, готовi всмiхнутися до нього й вимовити слова привiту, та по очах було видно, що вона намагаеться розв’язати якесь нелегке завдання.

– Я не чекала, що ти прийдеш, – швидко додала вона, коли вiн перестав ii обiймати. – Ти не бачив… – вона спинилася на пiвсловi, явно не бажаючи проговоритися.

– Так, звичайно, я бачив маму, – сказав вiн. – Тому я i довiдався, що ти тут. Я бачив, як вона вийшла тiльки що, i потiм побачив тебе у вiкнi (вiн не признався, що простежив, як мати прийшла сюди, i пiдстерiгав ii близько години). Але коли ж ти повернулась? – продовжував вiн. – Чому ти нiкому з нас не давала про себе знати? Дивися, це просто значить задирати носа: зникла на стiльки часу i нiкому анi звука! Все-таки ти могла б написати менi два слова. Адже ми завжди чудово ладнали одне з одним, правда ж?

Вiн дивився весело, наполегливо, з цiкавiстю. Сестра намагалась уникнути вiдповiдi i не знала, що iй думати i що говорити. Нарештi вона сказала:

– А я не могла зрозумiти, хто це стукае. У мене тут нiхто не бувае. Але як ти мило виглядаеш, Клайд! У тебе прекрасний костюм. І ти дуже вирiс. Мама сказала менi, що ти працюеш в готелi «Грiн-Девiдсон».

Вона захоплено дивилась на нього, i Клайд був дуже зворушений ii увагою. Але одночасно вiн продовжував думати про становище Ести. Вiн уперто розглядав ii обличчя, очi, похудiлу постать. Глянувши ще раз на ii талiю i змарнiле обличчя, вiн ясно зрозумiв, що з нею щось не гаразд. Вона чекае на дитину. І вiн подумав: де ж ii чоловiк, та людина, з якою сестра втекла? В своiй першiй записцi вона повiдомляла, за словами матерi, що виходить замiж. Однак тепер вiн ясно розумiв, що цього не сталося. Вона покинута, залишена, в цiй жалюгiднiй кiмнатi, самотня. Вiн бачив це, почував, розумiв.

І тодi ж вiн подумав, що це – типовий випадок з життя його сiм’i! Ось вiн щойно починае жити самостiйно, намагаеться чогось досягнути, вийти в люди i приемно проводити час. І Еста теж зробила таку спробу: вона теж намагалася досягти чогось кращого, – i ось чим усе це закiнчилося! Вiн вiдчув сум i образу.

– Давно ти повернулася, Еста? – повторив вiн нерiшуче, не знаючи, про що говорити.

Вiн почав розумiти, що коли Еста опинилася в такому становищi, зустрiч з нею загрожуе йому новими витратами, хвилюваннями i прикростями, – i майже шкодував, що виявив таку цiкавiсть. Нащо було йому йти сюди? Тепер, звичайно, доведеться допомогти.

– Недавно, Клайд, здаеться, близько мiсяця, не бiльше.

– Я так i думав: я бачив тебе з мiсяць тому на розi Одинадцятоi i Балтiмор-стрiт. Так? Звичайно, це була ти, – додав вiн уже не так весело; цю змiну в його тонi враз помiтила Еста. Вона кивнула, пiдтверджуючи його слова. – Я був певен, що це ти. Я вiдразу сказав мамi, але вона, мабуть, не погодилася зi мною. А втiм, вона зовсiм не так здивувалась, як я думав. Тепер я розумiю, чому. Вона поводилася так, наче не хотiла, щоб я говорив з нею про це. Але я знав, що не помилився.

Вiн подивився на сестру, гордий своею проникливiстю, i замовк, не знаючи, про що говорити далi, i не цiлком певний, чи був який-небудь сенс i значення в тому, що вiн уже сказав. Навряд чи могло це допомогти Естi.

І вона теж не знала, як бути: промовчати про свiй стан чи признатися в усьому. Треба щось сказати, – адже Клайд i сам може зрозумiти, яке жахливе ii становище. Їй тяжко було витримувати його допитливий погляд. І думаючи не стiльки про матiр, скiльки про те, щоб самiй якось вийти з скрутного становища, вона, нарештi, сказала:

– Бiдна мама! Ти повинен зрозумiти ii, Клайд. Вона просто не знае, що робити. Звичайно, це я все винна. Якби я не втекла, я б не завдала iй усього цього клопоту. Вона не звикла мати справу з такими речами, i iй так важко живеться…

Еста раптом повернулася спиною до брата, плечi ii здригалися. Вона низько опустила голову й закрила обличчя руками, i Клайд зрозумiв, що вона беззвучно плаче.

– Ну, що це ти, сестрице! – вигукнув Клайд, пiдходячи ближче; в цю хвилину вiн вiдчував безмежний жаль до Ести. – Що з тобою? Чому ти плачеш? Хiба той, з ким ти виiхала звiдси, не одружився з тобою?

Вона похитала головою й заридала ще дужче. І враз Клайд зрозумiв усе психологiчне, громадське i бiологiчне значення того, що сталося з його сестрою. Їi спiткало горе, вона вагiтна, без грошей i без чоловiка. От чому мати шукала кiмнату, от чому пробувала позичити в нього сто доларiв! Вона соромилася Ести й ii' становища, соромилась не тiльки того, що подумають стороннi люди, а й того, що подумае вiн сам, Джулiя i Френк, як може вплинути на них становище сестри, – адже люди вважають, що воно неморальне, незаконне. І тому вона вiд усiх намагалася приховати iсторiю з Естою, розповiдала всякi вигадки, – це для неi, звичайно, найменш звичне i найважче. І все-таки вона не досягла своеi мети, – iй, без сумнiву, не пощастило.

Клайд був збентежений i спантеличений – не тiльки становищем сестри i тим, як воно може вiдбитися на ньому i на iнших членах сiм’i в такому мiстi, як Канзас-Сiтi, а ще й поведiнкою матерi, не цiлком бездоганною i навiть в якiйсь мiрi аморальною, бо вона зважилася на обман. Вона ухилилася вiд прямоi вiдповiдi, якщо й не просто збрехала: адже вона весь час знала, що Еста тут. Але вiн не мав намiру осуджувати ii, зовсiм нi. Неправда в цьому разi, звичайно, була необхiднiстю навiть для такоi релiгiйноi й правдивоi людини, як його мати. Просто не можна було дозволити, щоб це стало всiм вiдомо. Вiн, звичайно, не хотiв би, щоб стороннi люди довiдались, що сталося з Естою, i коли б мiг – перешкодив би цьому. Що можуть подумати люди? Що почнуть говорити про неi та й про нього? Становище сiм’i й без того достатньо принизливе. І ось Клайд стояв розгублений та занепокоений i дивився, як плакала Еста. Розумiючи, що вiн занепокоений i присоромлений саме через неi, вона плакала ще дужче.

– Погано, – помовчавши, стурбовано, але не без спiвчуття сказав Клайд. – Ти не втекла б з ним, коли б не любила, так? (Вiн думав про себе i про Гортензiю Брiгс). Менi дуже жаль тебе, Есс! Справдi, жаль. Але ж сльозами нiчого не зарадиш. Та хiба на свiтi вiн тiльки й е? Зачекай, усе буде гаразд.

– Ах, знаю, – схлипнула Еста. – Але я була така дурна. І менi було так тяжко. А тепер у мами i в усiх вас стiльки клопоту заради мене… – вона схлипнула. Потiм, помовчавши, додала: – Вiн поiхав i залишив мене саму в Пiтсбурзi, в готелi, зовсiм без грошей. Якби не мама, не знаю, що б я робила. Вона надiслала менi сто доларiв, коли я написала iй. Деякий час я працювала в ресторанi, поки могла. Я не хотiла писати додому про те, що вiн мене покинув. Менi було соромно. Але зрештою менi нiчого iншого не залишалося, – я так погано почала себе почувати…

Вона знову заплакала, i Клайд, зрозумiвши, скiльки мати робила для Ести i як намагалася iй допомогти, жалiв тепер матiр майже так само, як i сестру, i навiть бiльше: адже в Ести була мати, яка турбувалася про неi, а в матерi не було, звичайно, нiкого, хто мiг би iй допомогти.

– Я ще якийсь час не зможу працювати, – говорила далi Еста, – а мама не хоче, щоб я тепер повернулася додому. Вона не хоче, щоб ви довiдались – Джулiя, або Френк, або ти… Вона мае рацiю, я знаю, звiсно, мае рацiю… але в неi нiчого немае i в мене теж… А я тут часом така самотня! – На ii очах з’явилися сльози, i вона знову почала схлипувати. – Я була така дурна…

Клайд на мить вiдчув, що вiн i сам ладен заплакати. Життя iнодi бувае таке дивне, таке тяжке. Подумати тiльки, як воно мучило його всi цi роки! Геть до останнього часу вiн не бачив нiчого хорошого i завжди мрiяв утекти. А Еста втекла – i от що з нею трапилося. Чомусь вiн згадав: на вулицi в центрi мiста, серед високих стiн величезних будинкiв, перед батьковим органчиком сидить Еста i спiвае, i обличчя в неi таке гарне й невинне. Так, важка штука життя! Як усе-таки жорстоко створений свiт! Як дивно все в ньому складаеться!

Клайд подивився на сестру, на ii кiмнату, сказав Естi, що тепер вона не буде самотня, – вiн буватиме в неi, тiльки нехай вона не каже матерi, що вiн приходив сюди, i коли iй щось буде потрiбно, нехай покличе його, хоч вiн заробляе не так уже багато… i, нарештi, пiшов. І по дорозi до готелю, на роботу, вiн усе думав про те, яке все це сумне i яка шкода, що вiн пiшов за матiр’ю, – краще б йому нiчого не знати. А проте це однаково розкрилося б. Мати не могла б приховувати без кiнця. Мабуть, iй знову довелося б просити в нього грошей. Але який мерзотник цей тип – утiк i залишив Есту в чужому мiстi без жодного цента! І вiн раптом згадав про дiвчину, яку ii супутник покинув у готелi «Грiн-Де-вiдсон» кiлька мiсяцiв тому з несплаченим рахунком за кiмнату i за пансiон. Тодi i йому, i його товаришам усе це здавалося таким смiшним, збуджувало особливий, чуттевий iнтерес.

Але тепер це стосувалося його сестри. З нею повелися так само, як i з тiею дiвчиною. І проте все це вже не здавалося йому таким жахливим, як трохи ранiше, в Ести, коли вiн чув ii плач. Довкола було шумливе, сяюче мiсто, повне людей, насичене енергiею, а попереду – веселий готель, де вiн працюе. Життя не таке вже погане. Крiм того, в нього роман з Гортензiею i всiлякi розваги. Еста якось влаштуеться. Вона знову буде здорова, i все пiде добре. Але подумати тiльки, що в нього така сiм’я! Постiйно нестатки й нi найменшоi передбачливостi, – а потiм трапляються такi ось речi – не те, так iнше…Проповiдують на вулицях i нiколи не платять вчасно за помешкання, i батько продае килимки й годинники, щоб якось проiснувати… І Еста тiкае з дому i потiм повертаеться в такому виглядi… Ну й ну!




Роздiл XIV


Уся ця iсторiя примусила Клайда серйознiше, нiж будь-коли, замислитися над проблемою статi i до того розв’язувати ii зовсiм не в загальноприйнятому планi. Хоча вiн i засуджував коханого Ести, який без будь-якого жалю покинув ii, але не вважав i сестру цiлком бездоганною. Вона втекла з ним. Як вiн тепер довiдався вiд неi, ця людина за рiк до ii втечi пробула тиждень у Канзас-Сiтi, i тодi вiдбулося iх знайомство. А через рiк, коли цей чоловiк знову приiхав сюди на два тижнi, вона сама розшукала його, – такi пiдозри виникали у Клайда. І не йому з його захопленням Гортензiею Брiгс i з його планами було думати, що взаемовiдносини мiж мужчинами й жiнками е щось злочинне й недозволенне.

Як вiн бачив тепер, ускладнення були викликанi не самим вчинком, а наслiдками легковажностi i недосвiдченостi. Адже коли б Еста бiльше знала про людину, якою захопилась, i про те, що означае такий зв’язок, вона не була б тепер у такому жалюгiдному становищi. Звичайно, Гортензiя Брiгс, Грета i Луiза нiколи не могли б опинитися в такiй бiдi, як Еста. Чи могли б? Нi, вони надто обачнi. І, на його думку, в порiвняннi з ними вона програвала. Вона повинна була б влаштуватися розумнiше. І поступово вiн починав суворiше думати про сестру, хоч i спiвчував iй.

Але тiльки одне тепер по-справжньому хвилювало, мучило, цiлком змiнювало Клайда – його божевiльне захоплення Гортензiею; нiщо не могло б дужче захопити юнака його вiку i його темпераменту. Пiсля кiлькох зустрiчей Гортензiя почала здаватися Клайдовi втiленням усього, що вiн завжди мрiяв знайти в дiвчинi. Вона була така жвава, горда, приваблива й така гарненька.

В ii очах, здавалося йому, миготiли вогники. В неi була надзвичайно спокуслива манера стуляти й знову розкривати губи, байдуже дивлячись перед собою, нiби зовсiм i не думаючи про Клайда, а його вiд цього кидало в жар i холод. У такi хвилини вiн вiдчував слабкiсть i запаморочення, по жилах, жорстоко обпiкаючи, пробiгали вогнянi струменi, – це було усвiдомлене, болiсне бажання, що не мало виходу. Бо у взаеминах з Гортензiею Клайд не мiг пiти далi обiймiв i поцiлункiв, – йому заважали стриманiсть i повага – якраз те, що Гортензiя по сутi зневажала в тих самих своiх прихильниках, яким намагалася навiяти цi почуття. По-справжньому подобались iй хлопцi iншого типу: здатнi, незважаючи на ii удавану скромнiсть i неприступнiсть, примусити ii поступитися, хоч би i проти ii волi.

Гортензiя весь час вагалася в своему ставленнi до Клайда: вiн то подобався iй, то не подобався. Тому Клайд завжди вiдчував невпевненiсть, – i вiд цього Гортензiя мала справжню насолоду; вона не давала Клайдовi переконатися в ii байдужостi, щоб вiн не мiг остаточно вiдмовитись вiд неi. Пiд час якоi-небудь вечiрки, обiду або спектаклю, куди вона дозволяла йому повести себе, Клайд, як звичайно, тримався тактовно, майже нiчого не вимагаючи, – i Гортензiя раптом ставала такою поступливою i спокусливою, що вiд цього зрадiв би навiть найвимогливiший закоханий. Так тривало до кiнця вечора. І раптом бiля дверей свого дому або дому якоiсь своеi подруги, де Гортензiя мала ночувати, вона оберталася до нього i без будь-якого приводу й пояснення вiдсилала геть пiсля звичайного потиску руки чи недбалого поцiлунку. І якщо в цi хвилини Клайд був такий навiжений, що намагався силомiць домогтися вiд неi ласки, якоi вiн безумно прагнув, вона оберталась до нього, як скажена, розлютована кiшка, i виривалася вiд нього, вiдчуваючи в цю мить пекучу ворожiсть, що ii походження навряд чи розумiла сама. Певно, вона ненавидiла саму думку, що Клайд може примусити ii до чогось. А вiн, закоханий до божевiлля, не наважувався дiяти енергiйнiше, бо дуже боявся втратити ii, i тому пiдкорявся i йшов собi звичайно в похмурому й пригнiченому настроi.

Але його так непереборно вабило до неi, що вiн не мiг довго бути без неi i знову йшов туди, де найпевнiше мiг ii зустрiти. Справдi, майже всi цi днi, незважаючи на дивне напруження, породжене зустрiччю з Естою, вiн жив палкими, солодкими й хтивими мрiями про Гортензiю. Коли б тiльки вона й справдi полюбила його. Вночi, на лiжку, вiн думав про неi: ii обличчя… вираз ii рота, очей… лiнii ii тiла, всi ii рухи, коли вона йде або танцюе… вона миготiла перед ним, як на екранi. В своiх снах вiн вiдчував ii чарiвну близькiсть, вона пригорталася до нього, все ii чудове тiло належало йому, а потiм, в останню мить, коли вона, здавалося, готова була поступитися, вiн прокидався, i вона зникала… тiльки привид!

І проте деякi обставини, здавалося б, вiщували йому успiх. Насамперед, як i вiн сам, Гортензiя була з бiдноi сiм’i – дочка машинiста, який ледве заробляв на прожиття. З самого дитинства в неi нiчого не було, якщо не брати до уваги дрiбничок чи дешевих мiшурних речей, якi вона сама здобувала собi. Вона належала до такоi низькоi суспiльноi верстви, що до останнього часу не могла завести собi знайомства нi з ким, окрiм хлопчакiв – пiдручних м’ясника або булочника, звичайнiсiньких шибеникiв з довколишнiх кварталiв. Але навiть i тут вона швидко зрозумiла, що може i повинна витягувати вигоди iз своеi зовнiшностi й чарування, i робила це. Багато з хлопцiв не спинялись навiть перед крадiжкою, щоб тiльки здобути грошi на ii розваги.

Коли вона стала досить дорослою, щоб пiти на роботу, вона завела знайомство з юнаками й чоловiками того типу, який подобався iй, i незабаром зрозумiла, що, не йдучи на занадто великi поступки й дiючи обережно, можна одягтися набагато краще, нiж до того. Проте вона надто вiддавалася почуттям i надто любила насолоди, а тому iй не завжди хотiлося вiдокремлювати вигоду вiд приемностi. Навпаки, часто ii по-справжньому вабило до тих, кого вона просто думала вигiдно використати, i навпаки: вона не могла примусити себе кокетувати з тими, хто iй не подобався.

Клайд майже не подобався iй, але вона не могла опиратися бажанню використати його. Їй було приемно, що вiн так охоче купував iй кожну дрiбницю, до якоi вона виявляла iнтерес: якусь там сумочку, шарф, гаманець, рукавички – все, що вона могла спокiйно попросити чи прийняти, не даючи навзамiн нiяких особливих прав на себе. І проте з самого початку чуття пiдказувало iй, що коли вона, рано чи пiзно, не поступиться, не дасть йому тiеi останньоi нагороди, якоi вiн прагне, вона не зможе безконечно тримати його бiля себе.

Одна думка особливо не давала iй спокою: Клайд так охоче витрачае на неi грошi, що, мабуть, можна одержати вiд нього й справдi коштовнi речi, – скажiмо, гарну дорогу сукню, або капелюх, чи навiть хутряний жакет, подiбний до тих, якi почали тепер носити в мiстi, не кажучи вже про золотi сережки або ручний годинник, – вона завжди так жадiбно задивлялася на все це, спиняючись перед вiтринами крамниць.

Якось, незабаром пiсля того, коли Клайд знайшов сестру, Гортензiя йшла обiдньоi пори по Балтiмор-стрiт, недалеко вiд того мiсця, де ii перетинае П’ятнадцята вулиця i де розташованi найкращi в Канзас-Сiтi магазини. З нею була Дорiс Трайн, продавщиця з того ж унiверсального магазину, де служила й вона. У вiкнi невеликого i непершокласного магазина хутряних речей Гортензiя побачила жакет з недорогого бобра. Вона враз вирiшила, що ця рiч iдеально пiдiйде до ii постатi й кольору обличчя i необхiдна, щоб збагатити ii надто скромний гардероб. Це був не такий уже дорогий жакет – можливо, близько ста доларiв, але зате якраз того фасону, який давав iй пiдстави думати, що вiн якнайкраще допоможе пiдкреслити всi гарнi якостi ii зовнiшнього вигляду. Схвильована цiею думкою, вона спинилась i вигукнула:

– Який прекрасний жакетик! Я нiколи не бачила такого чудового! Нi, ти тiльки подивись на рукава, Дорiс! – вона стиснула руку подрузi. – Дивись, який комiр! А пiдбивка! А кишенi! Ах, боже мiй! – вона навiть злегка тремтiла в збудженнi й захватi. – Вiн такий чудовий, що я й сказати не можу. Ну точно про такий жакет я мрiяла вже не знаю скiльки часу. Ах, ти, моя краса! – вигукнула вона з нiжнiстю, думаючи при цьому стiльки ж про те, який вигляд вона мае в цiй позi перед вiтриною i яке враження справляе на людей, скiльки й про самий жакет. – От би менi такий жакет!

Вона захоплено сплеснула руками. Немолодий син власника магазина, Ісидор Рубiнштейн, стоячи в цей час так, що вона не могла його бачити, помiтив ii захоплення та жест i вирiшив, що коли ця дiвчина спитае про цiну, можна буде накинути двадцять п’ять – п’ятдесят доларiв зверху. У магазинi жакет було оцiнено в сто доларiв. «Так, так», – бубонiв вiн. Але це була людина з почуттям i схильнiстю до романтики, а тому вiн став мiркувати над тим, яка ж може бути, м’яко висловлюючись, практична вартiсть цього жакета. На що може зважитись пiд впливом бiдностi i порожнього гонору ця гарненька дiвчина, щоб тiльки мати такий жакет?

А тимчасом Гортензiя не могла одвести очей вiд жакета i витратила на це всю обiдню перерву, потiм пiшла далi, п’янiючи вiд честолюбних мрiй про те, яка чарiвна була б вона в такiй шубцi. Але вона не зайшла до магазина спитати про цiну.

Тому наступного дня, вiдчуваючи, що повинна ще раз глянути на жакет, вона знову прийшла сюди, але вже одна; вона й на думцi не мала, що може сама його купити. Вона тiльки питала себе, як би здобути цю рiч, якщо цiна буде не надто висока, i поки що не могла нiчого придумати. Та знову, побачивши у вiкнi жакет, а також м-ра Рубiнштейна-молодшого, який дивився на неi' з най-привiтнiшим i добродушним виразом, вона наважилась увiйти.

– Вам подобаеться цей жакет, так? – люб’язно спитав Рубiнштейн, як тiльки вона вiдчинила дверi. – Ну, значить у вас добрий смак. Це одна з найблагороднiших речей, якi тiльки бували в нашому магазинi. Яка краса! А який вiн матиме вигляд на такiй гарненькiй дiвчинi! – Вiн зняв жакет з виставки i високо пiдняв його. – Я бачив вас учора, коли ви стояли тут бiля вiтрини.

Жадiбне захоплення блиснуло в його очах.

Помiтивши це, Гортензiя вiдчула, що коли буде стримана, але не сувора, вона зможе домогтися бiльшоi поваги i люб’язностi, нiж коли поведеться невимушено й розв’язно.

– Так? – тiльки вiдповiла вона.

– Так, звичайно. Я вiдразу сказав собi: «От дiвчина, яка розумiеться на речах».

Вiд цих лестощiв Гортензiя стала трохи лагiднiшою.

– Подивiться лише, подивiться! – говорив далi м-р Рубiн-штейн, крутячи перед нею шубку. – Де в Канзас-Сiтi ви знайдете зараз щось подiбне? Погляньте на цю пiдбивку! Справжнiй мелiнсонiвський шовк! А косi кишенi! А гудзики! Ви думаете, всi цi дрiбницi не мають значення? Другого такого жакета немае в Канзас-Сiтi. І не буде. Ми самi придумали цей фасон, а ми нiколи не копiюемо наших моделей. Ми оберiгаемо iнтереси наших покупцiв. Але пройдiть сюди, прошу вас! – вiн пiдвiв ii до трiйчастого дзеркала в глибинi крамницi. – Такий жакет повинна носити вродлива жiнка, – ось тодi вiн виглядатиме найефектнi-ше. Дозвольте примiряти!

І при яскравому штучному освiтленнi Гортензiя переконалася, що вона справдi чарiвна в цiй шубцi. Вона закидала голову, вигиналася, поверталась на всi боки, ховала маленьке вушко в хутро, а м-р Рубiнштейн стояв поруч, дивлячись на неi захоплено i мало не потираючи руки.

– Ну от! – продовжував вiн. – Подивiться! Ну, що ви тепер скажете? Я ж казав, що це немов спецiально для вас пошите! Просто знахiдка! Справжня удача. Другого такого жакета не знайти в усьому мiстi. Якщо знайдете, я подарую вам цей.

Вiн пiдiйшов до неi зовсiм близько, простягуючи товстi руки долонями вгору.

– Справдi, визнаю, вiн шикарно виглядае на менi, – сказала Гортензiя. Їi гонориста душа знемагала вiд бажання мати цю рiч. – А втiм, менi перша-лiпша шубка до лиця. – Вона знову й знову поверталася перед дзеркалом, зовсiм забувши про Рубiн-штейна i про те, що ii одверте захоплення жакетом може вплинути на цiну. Потiм додала: – А скiльки коштуе?

– Ну, бачте, справжня цiна жакетовi двiстi доларiв, – хитро почав мiстер Рубiнштейн, але, помiтивши тiнь безнадiйностi, що промайнула на обличчi Гортензii, поквапливо додав:

– Це здаеться величезною сумою, але ми й не заправимо так дорого. Наша цiна – пiвтораста. От якби ви знайшли такий жакет у Джерiка – там би заплатили всi двiстi. Тут у нас маленьке примiщення, не доводиться платити великоi оренди… А жакет коштуе всi двiстi, до останнього цента…

– Нi, це страшна цiна, просто жахлива! – сумно вигукнула Гортензiя i почала скидати жакет. Їй здавалося, що в неi забирають мало не все найдорожче в життi. – В Бiгса i Бека за таку цiну скiльки завгодно жакетiв – i бобровi, i з норки, i так само шикарнi.

– Можливо, можливо. Але це все не те, – уперто повторював м-р Рубiнштейн. – Тiльки погляньте на нього ще раз. Погляньте на комiр! Невже ви думаете, що знайдете там такий жакет? Якщо ви знайдете, я сам куплю його i вiддам вам за сто доларiв. Це зовсiм виняткова рiч: копiя одного з найшикарнiших жакетiв, якi продавалися в Нью-Йорку перед початком сезону. Першокласна рiч. Ви нiде не знайдете такого.

– Однаково, сто п’ятдесят доларiв я не можу заплатити, – сумно проказала Гортензiя, одягаючи свiй старий сукняний жакет з хутряним комiром та манжетами i йдучи до дверей.

– Зачекайте! Вам подобаеться жакет? – розсудливо сказав Рубiнштейн, вирiшивши, що й сто доларiв цiна не по ii кишенi, якщо тiльки не поповнить ii який-небудь прихильник. – Ця рiч насправдi коштуе двiстi доларiв. Я вам це прямо кажу. Наша цiна – пiвтораста. Та коли вам так хочеться одержати цю рiч – гаразд, я спущу й продам за сто двадцять п’ять. Це однаково що даром. Така чудова дiвчина, звичайно, легко може знайти дюжину молодих хлопцiв, якi з радiстю куплять цю шубку, щоб подарувати iй. Я б сам подарував ii вам, коли б знав, що ви будете милi зi мною.

Вiн увесь розпалився в якнайприемнiшiй усмiшцi, i Гортензiя, зрозумiвши змiст пропозицii i обурившись (тому, що вона походила саме вiд цiеi людини), злегка вiдступила назад. Але iй зовсiм не був неприемний так умiло вставлений у цю пропозицiю комплiмент. Та проте вона не така вульгарна, щоб дозволяти кожному стрiчному робити iй подарунки. Нi в якому разi. Це можна дозволяти тiльки тому, хто iй подобаеться, або принаймнi тому, хто в неi закоханий.

Але з тiеi хвилини, як м-р Рубiнштейн заговорив про це, вона почала в думках перелiчувати всiх знайомих хлопцiв, намагаю-чися встановити, хто з них пiд впливом ii чарiв мiг би купити для неi цей жакет. Чарлi Уiлкiнс, наприклад, з тютюнового кiоску в «Орфii», по-своему, звичайно, вiдданий iй, але нiколи не зробив би iй коштовного подарунка, не одержавши натомiсть дорогоi нагороди.

Був ще Роберт Кейн, дуже високий, дуже веселий i дуже уважний до неi хлопець, що служив у мiсцевому вiддiленнi однiеi електрокомпанii; та в нього не дуже прибуткова посада: вiн простий клерк. І до того ж занадто ощадливий i завжди думае про майбутне.

Потiм Берт Гетлер – той самий, що йшов з нею на танцi того вечора, коли вона вперше зустрiлася з Клайдом; але це просто легковажний хлопець: вiн хороший для танцiв, але на нього не можна звiритися в такому важкому випадку. Вiн тiльки прикажчик в крамницi взуття, одержуе, мабуть, не бiльше, як двадцять доларiв на тиждень i береже кожен пеннi.

Але е ще Клайд Грiфiтс, у якого нiбито й справдi водяться грошi i який, здаеться, ладен, не думаючи, витрачати iх на неi. Думка Гортензii працювала швидко. Як же iй враз, не пiдготувавши, виманити в Клайда такий дорогий подарунок? – питала вона себе. Вона була не дуже прихильна до нього, найчастiше поводилася з ним холодно. Тому тепер вона зовсiм не була певна щодо нього. І все ж таки, поки вона стояла тут, у магазинi, i думала про цiну й красу жакета, думка про Клайда не кидала ii. А м-р Рубiнштейн усе дивився на неi, невиразно догадуючись про те, якого роду завдання стояло перед нею.

– От що, малятко, – сказав вiн нарештi. – Я бачу, ви хочете мати цей жакет, – прекрасно… Я теж хочу, щоб вiн був у вас. І я зараз скажу, що можу для вас зробити. Цього я не зробив би нi для кого в усьому Канзас-Сiтi. Принесiть менi сто п’ятнадцять доларiв найближчими днями – в понедiлок, середу або в п’ятни-цю, i якщо жакет не буде ще продано, я вiддам його вам. Навiть бiльше того: я збережу його для вас. Що ви на це скажете? До наступноi середи чи п’ятницi. Нiхто iнший не зробив би для вас цього.

Вiн самовдоволено всмiхався, знизував плечима й усiм своiм виглядом удавав, що робить для неi величезну послугу. І Гортензiя, iдучи з магазина, була переконана, що коли… коли тiльки iй пощастить одержати цей жакет за сто п’ятнадцять доларiв – це буде надзвичайно вигiдна справа, i, поза всяким сумнiвом, вона буде одягнена шикарнiше за всiх дiвчат у Канзас-Сiтi. Тiльки б якось здобути iй сто п’ятнадцять доларiв не пiзнiше як наступноi п’ятницi.




Роздiл XV


Гортензiя добре знала, що Клайд чимраз дужче прагне домогтися вiд неi тiеi вищоi прихильностi, яка, – в чому вона нiколи б йому не призналася, – була привiлеем двох iнших ii знайомих. Тепер при кожнiй зустрiчi Клайд вимагав, щоб Гортензiя сказала, як же вона насправдi до нього ставиться. Чому, коли вiн хоч трохи подобаеться iй, вона вiдмовляе йому то в тому, то в iншому: не дозволяе цiлувати себе, скiльки вiн хоче, вириваеться з обiймiв. Вона завжди додержувала слова, коли призначала побачення iншим, i не приходила на побачення чи зовсiм вiдмовлялася точно призначити день зустрiчi, коли це стосувалося Клайда. Зрештою, що в неi за взаемовiдносини з iншими? Може, хтось iз них справдi подобаеться iй бiльше, нiж Клайд? Пiд час кожного побачення виникало все те саме, тiльки злегка завуальоване, але найважливiше питання про iх зближення.

І Гортензii подобалося, що вона примушуе Клайда мучитись вiд незадоволених бажань, що вона завдае йому болю i цiлком вiд неi залежить полегшити його страждання: деякий садизм, що за основу для нього правив мазохiстський характер любовi Клайда.

Але тепер, коли iй хотiлося будь-що здобути жакет, значення Клайда в ii свiдомостi та ii iнтерес до нього почали зростати. Тiльки напередоднi вранцi Гортензiя сказала йому якнайрiшучiшим тоном, що не може зустрiтися з ним ранiше вiд наступного понедiлка, бо всi вечори вона занята. Але тепер, коли перед нею постала проблема жакета, вона почала старанно обмiрковувати, як би iй негайно влаштувати побачення з Клайдом i при цьому не показати свого нетерпiння: вона вже остаточно вирiшила подбати про те, щоб, як буде можливо, умовити його купити iй цей жакет. Звичайно, iй доведеться для цього цiлком змiнити свое поводження з ним: доведеться бути бiльш ласкавою i спокусливою. Хоч вона й не призналася собi в тому, що тепер, мабуть, готова поступитися перед його благаннями, саме така думка свердлила iй мозок.

Спочатку вона нiяк не могла придумати, що iй робити. Як побачитися з ним сьогоднi ж або, найпiзнiше, – завтра? Як переконати його, що вiн повинен зробити iй цей подарунок або «дати позичково», як вона зрештою назвала це в думках? Вона натякне йому, щоб вiн дав iй позичково суму, потрiбну на купiвлю жакета, i пообiцяе поступово сплатити борг. (Вона чудово знала, що коли тiльки жакет буде в неi в руках, iй нiколи не доведеться повертати цей борг). Або, якщо в Клайда не буде вiдразу таких грошей, вона подбае, щоб переконати м-ра Рубiнштейна погодитися на розстрочку виплати, з умовою, що Клайд виплатить цю суму частинами. І ii мозок враз почав працювати в iншому напрямi: як кокетством i лестощами примусити м-ра Рубiнштейна погодитися на розстрочку на вигiдних для неi умовах. Вона згадала, як вiн сказав, що з радiстю купив би iй жакет, коли б знав, що вона буде прихильна до нього.

Спочатку Гортензii спав на думку такий план: вона запропонуе Луiзi Ретерер покликати сьогоднi ввечерi брата, Клайда i ще юнака на iм’я Скал, який упадав бiля Луiзи, до одного дансинга, куди вона обiцяла пiти з найприемнiшим своiм прихильником – продавцем сигар. Тепер вона не взяла б його, а пiшла б одна з Луiзою i Гретою, заявивши, що ii кавалер захворiв. Вона могла б пiти звiдти ранiше разом з Клайдом i пройти з ним повз магазин Рубiнштейна.

Але в Гортензii була хитра вдача павука, який розставляе для мух свое павутиння, i вона змiркувала, що Луiза може сказати Клайдовi або Ретереру, хто саме придумав покликати iх сьогоднi в дансинг. І може трапитися, що Клайд коли-небудь згадае при Луiзi про жакет, а цього, звичайно, нiяк не можна допустити.

Гортензiя зовсiм не хотiла, щоб ii друзям було вiдомо, як вона влаштовуе своi справи. Ось чому вона вирiшила не звертатись нi до Луiзи, нi до Грети.

Вона вже почала по-справжньому тривожитись, не знаючи, як влаштувати побачення з Клайдом, коли раптом побачила його самого. Повертаючись додому з роботи, вiн випадково йшов повз магазин, де вона служила, i зайшов, щоб умовитися з нею про зустрiч у найближчу недiлю. На превелику його радiсть, Гортензiя привiтала його найчарiвнiшою усмiшкою й помахала рукою. В цю хвилину вона була зайнята з жiнкою, яка щось купувала, але незабаром вона звiльнилася i, пiдiйшовши ближче i позираючи скоса на контролера свого вiддiлу, що не схвалював таких вiзитiв, вигукнула:

– Я щойно думала про вас. А ви? Ви не думали про мене? Про покупку потiм, – i додала тихо: – Не робiть вигляду, що ви розмовляете зi мною: отам наш контролер.

Вражений незвичайною нiжнiстю в ii голосi, не кажучи про ласкаву усмiшку, якою вона зустрiла його, Клайд враз ожив, i настрiй його пiднявся.

– Чи думав я про вас? – весело сказав вiн на вiдповiдь. – Нiби я можу думати про когось iншого! Знаете, Ретерер каже про моi почуття до вас, що я з’iхав з глузду.

– А, цей… – сказала Гортензiя, сердито й зневажливо закопиливши губу, тому що – дивна рiч! – Ретерер був одним з тих, хто нею не дуже цiкавився, i вона це знала. – Вiн надто багато про себе уявляе, – додала вона. – А я знаю багатьох дiвчат, яким вiн не подобаеться.

– Нi, Том гарний, – заступився Клайд, як вiрний друг. – Просто в нього така манера розмовляти. І ви йому подобаетесь.

– Ну, вже нi, – заперечила Гортензiя. – Та я не хочу про нього говорити. Що ви робите сьогоднi о шостiй годинi?

– От так-так! – з прикрiстю вигукнув Клайд. – Невже ви сьогоднi вiльнi? От шкода! Я думав, ви занятi всi цi вечори. Я сьогоднi працюю.

Вiн зiтхнув, дуже розстроений думкою, що Гортензiя, очевидно, хотiла провести з ним вечiр, а вiн не може скористатися з цього щасливого випадку. Гортензiя з приемнiстю помiтила, що вiн дуже шкодуе.

– Так, я обiцяла зустрiтися з однiею людиною, але менi не хочеться, – сказала вона iз зневажливою гримаскою. – Я повинна зустрiтися з ним, але не пiшла б, якби ви були вiльнi.

Серце Клайдове дуже заколотилося з радостi.

– Ех, коли б менi сьогоднi не працювати! – сказав вiн, дивлячись на неi. – А ви не можете звiльнитися завтра ввечерi? Завтра я вiльний. А зараз я зайшов спитати вас – хочете в недiлю поiхати з нами за мiсто автомобiлем? Один друг Хегланда може дiстати машину «пакард», i в недiлю вдень ми всi вiльнi. Хегланд хоче, щоб я добрав компанiю, i ми поiдемо до Ексельсiор-Спрiнг. Вiн хороший хлопець (це було сказано тому, що Гортензiя нiбито не дуже зацiкавилася цiею iдеею). Ви його мало знаете, але вiн i справдi хороший. Ну гаразд, я вам розповiм про нього коли-небудь потiм. А от як щодо завтрашнього вечора? Я буду вiльний.

Удаючи, нiби показуе Клайдовi носовi хустки (контролер знову проходив по вiддiлу), Гортензiя думала про те, як прикро, що треба ще ждати двадцять чотири години, перш нiж вона зможе показати йому жакет i взятися до виконання свого хитрого задуму. Одночасно вона дала зрозумiти, що iй дуже важко буде звiльнитися завтра, важче, нiж вiн може собi уявити. Вона навiть почала прикидатися, що не цiлком певна, чи захоче звiльнитися.

– Удавайте, що вибираете носовi хусточки, – стиха сказала вона Клайдовi, побоюючись, щоб контролер не обiрвав 'iх. – У мене на завтра вже е запрошення. Не знаю, чи зручно вiдмовитися, – продовжувала вона занепокоеним тоном. – Дайте подумати.

Вона прикинулась, що поринула в глибокий роздум.

– Ну, гаразд, здаеться, я це влаштую, – сказала вона нарештi. – В усякому разi постараюсь, нехай так i буде, один раз можна. Приходьте на рiг П’ятнадцятоi i Головноi о-чверть на сьому, – нi, краще о-пiв на сьому, гаразд? Я теж постараюся прийти; не обiцяю, але постараюся; думаю, що менi пощастить влаштувати це. Ви задоволенi?

Вона подарувала Клайдовi одну з найспокусливiших своiх усмiшок, i вiн був у нестямi вiд щастя. Подумати тiльки: нарештi ж вона заради нього порушуе обiцянку, дану комусь iншому! Їi очi ласкаво сяяли, на губах грала усмiшка.

– Будьте певнi! – вигукнув вiн, вдаючись до жаргону посильних «Грiн-Девiдсон». – Звичайно, буду, можете не сумнiватися. А тепер попрошу вас про одну послугу.

– Про що це? – спитала вона, насторожившись.

– Надiньте отой маленький чорний капелюшок, знаете, з червоними стрiчками… ви ще зав’язуете iх пiд пiдборiддям. Добре? Ви просто чарiвнi в ньому!

– Ах, ви пiдлеснику такий… – засмiялась вона. І як легко пiддурити Клайда! – Гаразд, надiну, – додала вона. – А тепер iдiть. Онде йде ця стара риба. Я вже знаю, вiн бурчатиме. Тiльки я на це мало зважаю. Отже, о-пiв на сьому? Ну, до зустрiчi!

Вона повернулась до лiтньоi жiнки, яка терпляче очiкувала, щоб спитати, де продають серпанок. А Клайд, тремтячи вiд щастя, що його несподiвано удостоiли такоi милостi, в найкращому настроi пiшов до ближчого виходу. Вiн не проявив зайвоi цiкавостi, не став дошукуватися, чим викликана ця раптова прихильнiсть.

А другого вечора, рiвно о-пiв на сьому, освiтлена дуговими лiхтарями, що лили дощем свое яскраве сяйво, на умовленому мiсцi з’явилась Гортензiя. Клайд вiдразу ж помiтив, що на нiй капелюшок, який так йому подобався. І нiколи ще Клайд не бачив ii такою знадливою, жвавою, привiтною. Вiн хотiв сказати iй, яка вона чудова i який вiн щасливий, що вона надiла цей капелюшок, але вона вже почала:

– Ну, скажу я вам, схоже на те, що я маю намiр закохатися у вас до нестями! Порушую своi обiцянки, та ще надiваю, щоб зробити вам приемнiсть, старого капелюха, який менi не до вподоби. І чим усе це скiнчиться?

Клайд просiяв, наче здобув велику перемогу. Невже вона й справдi, нарештi, полюбить його?

– Якби ви тiльки знали, Гортензiя, якi ви гарнi в цьому капелюшку, ви б нiколи його не скидали, – сказав вiн захоплено. – Ви й не уявляете, якi ви чудовi в ньому.

– Ну, так? У цьому мотлосi? Вас неважко зачарувати, – всмiхнулась вона.

– А вашi очi – зовсiм як м’який чорний оксамит, – гаряче продовжував вiн. – Дивнi очi! – вiн подумав про чорнi оксамитовi занавiси в одному затишному куточку в «Грiн-Девiдсон».

– Як у вас сьогоднi вправно виходить, – смiялась вона, злегка дражнячи Клайда. – Доведеться щось зробити з вами.

І перш нiж вiн встиг вiдповiсти хоч одно слово, вона почала розповiдати цiлком фантастичну iсторiю про те, що вона ще ранiше обiцяла провести сьогоднiшнiй вечiр з одною молодою людиною з хорошого кола на iм’я Том Кiрi, який давно ходить за нею слiдом, умовляючи пообiдати й потанцювати з ним, i тiльки зараз увечерi вирiшила «вiдставити» його, вiддаючи перевагу Клайдовi (на цей раз, принаймнi). Вона подзвонила Кiрi по телефону й сказала, що не може зустрiтися з ним сьогоднi: просто вiдмовила в побаченнi, i кiнець. І проте, коли вона йшла з роботи, хто, по-вашому, чекав ii бiля службового входу? Том Кiрi, власною персоною, чудово одягнений, у свiтло-сiрому пальтi реглан i в гетрах, i тут же стояла його закрита машина. І вiн повiз би ii обiдати в «Грiн-Девiдсон», коли б вона тiльки захотiла. Оце мужчина! Але вона не захотiла. В усякому разi не сьогоднi. Проте, коли б iй не пощастило пройти повз нього непомiтно, вiн, звичайно, затримав би ii… Та вона перша побачила його i втекла в iнший бiк.

– Подивилися б ви, як я бiгла! Моi нiжки тiльки миготiли! – самозакохано змальовувала вона свою втечу.

І Клайд був такий заслiплений цiею картиною й чарiвнiстю Кiрi, що вважав цю мiзерну вигадку за чисту монету.

А потiм вони пiшли в напрямi до ресторану Гаспi, що його, як зовсiм недавно довiдався Клайд, вважали кращим, нiж Фрiссела. Гортензiя раз у раз спинялася й заглядала у вiтрини магазинiв: iй конче треба пiдшукати собi зимовий жакет, – сказала вона. Той, що на нiй, уже зовсiм зносився, iй потрiбен новий. Цi мiркування Гортензii примусили Клайда задуматися: чи не натякае вона, що саме вiн повинен купити iй жакет? І чи не зробиться вона бiльш поступливою, коли вiн купить для неi рiч, яка iй надто потрiбна?

Ось i магазин Рубiнштейна, i яскраво освiтлена вiтрина, i шубка в усiй ii красi. Вiдповiдно до наперед задуманого плану Гортензiя спинилась.

– Ах, подивiться, який чудовий цей жакетик! – вигукнула вона, вдаючи таке радiсне захоплення, немов уперше побачила цю рiч i була раптово вражена нею. – Чи бачили ви коли-небудь таку милу, чудову, елегантну шубку? – провадила вона далi, причому ii акторськi таланти зростали разом з бажанням одержати жакет. – Ви тiльки подивiться, який комiр, рукава! А якi кишенi! Це щось надзвичайне! Менi страшенно хочеться погрiти в них руки!

Вона нишком позирнула на Клайда, перевiряючи, чи справляе ii захват на нього потрiбне враження.

А Клайд, збуджений ii захопленням, з цiкавiстю розглядав жакет. Безперечно, гарненька шубка, навiть дуже. Так, але скiльки може коштувати така рiч? Може, Гортензiя того й вихваляе цей жакет, щоб Клайд купив його? Але ж це певно доларiв двiстi, не менше. Клайд уявлення не мав, скiльки коштують подiбнi речi. Це, звичайно, не по його грошах. Особливо тепер, коли мати бере значну частину його заробiтку для Ести. Але щось у тонi Гортензii переконувало його, що саме цього вона жде вiд нього. Спочатку йому стало холодно i вiн мало не втратив мову. І в той же час вiн сумно говорив собi, що коли Гортензiя захоче, вона, звичайно, знайде когось, хто купить iй жакет, – хоч би й цей Том Кiрi, про якого вона щойно розповiдала. На жаль, вона саме з таких дiвчат. Якщо вiн не купить iй цю рiч, то купить хтось iнший, i тодi вона почне ставитися з презирством до Клайда за те, що вiн не мiг зробити iй такоi послуги.

Збентеження й жах охопили його, коли вона вигукнула:

– Чого б я тiльки не дала за цей жакет!

Вона не збиралася одразу прямо ставити питання: iй хотiлося якнайтактовнiше навiяти Клайдовi думку, що глибоко заволодiла ii мозком.

І хоч який був Клайд недосвiдчений i наiвний, вiн проте прекрасно зрозумiв значення ii слiв. Це значить… це значить… в ту хвилину вiн навiть у думках не хотiв точно формулювати, що це означае. Тепер… Тепер… коли б тiльки знати цiну цiеi речi! Вiн зрозумiв, що Гортензiя обмiрковуе спосiб здобути жакет. Але як мiг би вiн влаштувати це? Як? Коли б тiльки вiн мiг купити цей жакет або хоч пообiцяти, що купить його, скажiмо, до певного строку (аби лиш вiн не коштував занадто дорого!). Але що тодi? Чи вистачить йому смiливостi натякнути iй сьогоднi чи, скажiмо, завтра, пiсля того, як вiн довiдаеться про цiну жакета, що коли вона погодиться… тодi… ну, тодi вiн купить iй цей жакет чи що-небудь iнше, що тiльки може iй заманутися. Але вiн мусить бути певний, що вона не пошие його в дурнi, як завжди бувало в менш важливих випадках. Нi, вiн не бажае витрачатися на жакет i нiчого не мати натомiсть! Нiзащо!

Цi думки так хвилювали його, що вiн, стоячи поруч Гортензii, вiдчував холод i дрож. А вона, дивлячись на жакет, думала, що коли Клайдовi не вистачить глузду так чи iнакше зробити iй цей подарунок i здогадатися, як саме вона мае намiр розплатитися за нього, – ну, тодi вона покiнчить з ним. Нехай вiн не уявляе, нiби вона марнуватиме час з людиною, яка не може чи не хоче зробити це для неi. Нiзащо!

Вони пiшли далi, до Гаспi. І пiд час обiду Гортензiя майже нi про що iнше не говорила, – тiльки про цю шубку: яка вона гарненька i як чудово виглядатиме на нiй.

– Можете менi повiрити, – сказала вона зухвало, почуваючи, що Клайд не певний, чи зможе вiн купити iй цей жакет, – я вже знайду спосiб здобути його. Я думаю, в магазинi погодяться продати на виплат, якщо я поговорю з самим Рубiнштейном i якщо перший внесок буде достатнiй. Одна продавщиця з нашого магазина саме так i купила пальто, – швидко вигадала вона, сподiваючись, що це переконае Клайда допомогти iй.

Та Клайд, лякаючись надмiрноi витрати, не зважувався сказати iй, що ж вiн думае робити. Вiн абсолютно не уявляв собi, скiльки може коштувати ця рiч: мабуть, двiстi, навiть триста доларiв, – i боявся взяти на себе зобов’язання, яких потiм не зможе виконати.

– А ви не знаете, скiльки може коштувати така рiч? – спитав вiн нервово, думаючи над тим, що коли вiн дасть iй грошi, не дiставши одночасно нiякоi гарантii з ii боку, – якi вiн матиме пiдстави чекати натомiсть чогось бiльшого, нiж усе, що вiн мав досi? Вiн знав, як вона вмiла пiдкотитися до нього, коли хотiла одержати якусь дрiбничку, i як потiм не дозволяла навiть поцiлувати себе. Вiн червонiв i в думках обурювався, мiркуючи над тим, яка вона впевнена, що може гратися ним. І проте, згадував вiн, вона ж зараз сказала, що згодна зробити все для того, хто допоможе iй одержати цей жакет, – здаеться, так i було сказано.

– Н-не знаю, – вона спочатку завагалася, питаючи себе, чи назвати справжню цiну чи трошки вищу.

М-р Рубiнштейн може збiльшити цiну, якщо вона попросить на виплат. А якщо вона назве надто велику цiну, чи не вiдмовиться Клайд допомогти iй?

– Ну, звичайно, не бiльш як сто двадцять п’ять доларiв, – додала вона. – Бiльше я б не заплатила.

Клайд зiтхнув полегшено. Все-таки це не двiстi й не триста. Вiн подумав, що коли вона зумiе домогтися неважких умов ви-плату, – скажiмо, перший внесок в п’ятдесят або шiстдесят доларiв, – то вiн якось збере таку суму за два-три тижнi. Та коли треба заплатити вiдразу всi сто двадцять п’ять доларiв, Гортензii доведеться почекати, а крiм того, вiн повинен точно й певно знати, чи одержить вiн справжню нагороду, чи нi.

– Чудова думка! – вигукнув вiн, не пояснюючи, проте, чим саме вона йому так сподобалась. – Чому б i не зробити? Чому б вам не довiдатись спочатку, скiльки вони хочуть за жакет i на яких умовах згодяться на виплат? Мабуть, я змiг би допомогти вам!

– Ох, це було б просто чудово! – Гортензiя заплескала в долонi. – Справдi, допоможете? От шикарно! Ну, тепер я знаю, що в мене буде жакет. Я знаю, менi дозволять на виплат, вже я зумiю умовити кого треба.

Як передбачав i побоювався Клайд, вона вже зовсiм забула, що саме завдяки йому вона зможе купити жакет. Тепер усе пiде так, як вiн i думав. Вiн заплатить за жакет, а вона прийме це, як належне.

Але за хвилину, помiтивши, що вiн спохмурнiв, Гортензiя додала:

– Ви страшенно милий, ви – душечка, що хочете допомогти менi! Будьте певнi, я цього не забуду. От почекайте й побачите. Ви не пошкодуете! Тiльки почекайте!

Їi очi променились веселiстю й ласкою. Хоч вiн i надто юний i м’який, зате не скнара, i вона винагородить його; це вирiшено. Як тiльки вона одержить жакет, через тиждень, найпiзнiше через два – вона буде дуже мила з ним… дещо зробить для нього. І щоб Клайд краще зрозумiв, про що вона думае, вона спинила на ньому багатообiцяючий погляд, надавши очам найнiжнiшого й млосного виразу. Вiд цiеi гри в романтику Клайд розгубився й почав нервуватися. Вiн навiть злякався трохи, уявивши, що цей погляд виказуе бурхливу пристрасть, на яку вiн, можливо, не зумiе вiдповiсти. Тепер вiн почував себе слабким перед Гортензiею i трохи боявся, уявляючи собi, що ж таке ii справжня любов.

А проте вiн заявив, що коли жакет коштуе не дорожче, як сто двадцять п’ять доларiв, i можна буде сплатити 'iх у три строки (перший внесок двадцять п’ять доларiв i потiм два внески по п’ятдесят), то вiн може взяти це на себе. А Гортензiя, зi свого боку, вiдповiла, що завтра ж з’ясуе все це. Може, м-р Рубiнштейн погодиться вiддати iй жакет, як тiльки вона внесе першi двадцять п’ять доларiв; або хоч наприкiнцi другого тижня, коли буде сплачено майже все.

І коли вони виходили з ресторану, Гортензiя, по-справжньому вдячна Клайдовi, з котячим муркотанням шепнула йому, що вона нiколи цього не забуде, – вiн сам побачить… а жакет вона одягне вперше для зустрiчi з ним. Якщо вiн буде вiльний, вони пiдуть куди-небудь пообiдати. І вже напевне жакет буде в неi до дня прогулянки автомобiлем; Клайд, чи, вiрнiше, Хегланд нiбито призначив цю прогулянку на ближчу недiлю, але, можливо, ii ще вiдкладуть.

Гортензiя запропонувала вiдвiдати дансинг i, танцюючи, так недвозначно горнулася до нього, що Клайд вiдчував ii настрiй i злегка тремтiв та плутався в танцi.

Нарештi вiн пiшов додому, в думках переживаючи весь цей день i радiючи, що зможе легко сплатити перший внесок за жакет, навiть коли буде потрiбно й п’ятдесят доларiв: пiдохочений обiцянкою Гортензii, вiн вирiшив позичити двадцять п’ять доларiв у Ретерера або в Хегланда i повернути цей борг пiсля того, як за жакет буде виплачено все.

Але, ах яка гарна Гортензiя! Яка принаднiсть, яке безмежне, непереможне, всевладне чарування випромiнюе вона! І подумати тiльки, що нарештi, – i вже незабаром, – вона буде належати йому. Це просто здiйснення мрiй – неймовiрне стае реальним!




Роздiл XVI


Виконуючи свою обiцянку, Гортензiя другого дня вiдвiдала м-ра Рубiнштейна i з властивою iй хитрiстю, з багатьма застереженнями пояснила йому, яке важке завдання стоiть перед нею. Чи не можна iй як-небудь одержати жакет за сто п’ятнадцять доларiв на виплат, на не занадто важких умовах? М-р Рубiнштейн гонористо похитав головою. Тут не продають на виплат. Коли б вiн хотiв провадити торгiвлю таким способом, вiн оцiнив би жакет у двiстi доларiв i легко одержав би iх.

– Але я можу вiдразу заплатити п’ятдесят доларiв, якщо ви дасте менi жакет.

– Дуже добре. Але де гарантiя, що я одержу решту шiстдесят п’ять, i коли я iх одержу?

– Через тиждень ви одержите двадцять п’ять, ще через тиждень черговi двадцять п’ять i на третiй тиждень п’ятнадцять.

– Прекрасно. Але, припустiмо, ви вiзьмете в мене жакет, а другого дня вас задавить автомобiль. Що тодi? Як я одержу своi грошi?

Це заперечити було важко. Справдi, як вона могла довести, що хтось заплатить за ii жакет. І потiм ще треба буде морочитися з письмовим зобов’язанням i знайти солiдну людину, – скажiмо, банкiра, – який поручиться за неi. Нi, нi, в магазинi Рубiнштей-на не торгують у кредит. Тут треба платити готiвкою. От чому iй продають жакет за сто п’ятнадцять доларiв, але – жодного долара менше. Жодного долара!

М-р Рубiнштейн зiтхав i говорив, говорив. Нарештi Гортензiя спитала: а що коли вона принесе йому сiмдесят п’ять доларiв готiвкою, а решту сорок зобов’язуеться сплатити через тиждень? Чи вiддасть тодi вiн iй жакет, чи дозволить забрати його?

– Але тиждень… тиждень… Ну що таке один тиждень? – переконував м-р Рубiнштейн. – Коли ви можете принести менi сiмдесят п’ять доларiв наступного тижня чи завтра, а решту сорок через тиждень або через десять днiв, то чому б вам не зачекати тиждень i не принести вiдразу всi сто п’ятнадцять? Тодi жакет ваш, i нема чого турбуватися. Залиште жакет за собою. Заплатiть менi завтра двадцять п’ять – тридцять доларiв в рахунок суми, i я заберу жакет з виставки i вiдкладу його для вас. Нiхто навiть не побачить його. Через тиждень чи два принесiть менi решту – тодi вiн ваш.

М-р Рубiнштейн пояснював це нiби якийсь складний процес, ледве доступний для розумiння. Але його аргументи були досить обгрунтованi. В своiх аргументах вiн мав досить пiдстав. Гортензiя не мала чим заперечити. І вона зовсiм засмутилась. Подумати тiльки, що вона не може одержати жакета вiдразу. Та як тiльки вийшла з магазина, вона пiдбадьорилася. Врештi-решт цей час мине швидко, i якщо Клайд додержить своеi обiцянки, жакет буде в неi. Головне тепер одержати вiд Клайда цi двадцять п’ять – тридцять доларiв i тим самим скрiпити свою чудову угоду з Рубiнштейном. Тiльки тепер до нового жакета iй потрiбний i новий капелюшок, тому вона вирiшила сказати Клайдовi, що жакет коштуе не сто п’ятнадцять, а сто двадцять п’ять доларiв.

Про наслiдки розмови було повiдомлено Клайда, i вiн, обмiркувавши комбiнацiю в цiлому, знайшов ii цiлком розумною. Вiн вiдразу зiтхнув з полегшенням: пiсля попередньоi розмови з Гортензiею вiн був серйозно занепокоений, бо не бачив нiякоi можливостi дiстати протягом цього першого тижня бiльш як тридцять п’ять доларiв. Наступний тиждень буде трохи легший, переконував вiн себе, бо вiн спробуе позичити двадцять чи двадцять п’ять доларiв у Ретерера, ще двадцять чи двадцять п’ять дадуть йому чайових, i в цiлому цього буде досить на другу виплату. А протягом третього тижня вiн спробуе позичити хоч би десять чи п’ятнадцять доларiв у Хегланда, може й бiльше, а якщо цих грошей не вистачить, – заставить за п’ятнадцять доларiв свого годинника, купленого кiлька мiсяцiв тому. За нього, звичайно, дадуть не менш як п’ятнадцять: вiн коштував п’ятдесят.

Так, подумав вiн, але ж е ще Еста, яка сидить у цiй жахливiй кiмнатцi й чекае нещасного кiнця свого единого романа. Як вона впораеться з усiма витратами, мимоволi питався вiн у себе, хоч i боявся бути втягненим у грошовi труднощi Ести i всiеi сiм’i. Батько нездатний допомогти матерi в грошових справах, i так нiколи й не допомагав. А що коли це нелегке завдання спробують покласти на нього, Клайда? Як вiн виплутаеться? І чому батько постiйно морочиться з цiею торгiвлею годинниками й килимками i проповiдуе на вулицях? Чому батьки не вiдмовляться принаймнi вiд цiеi витiвки з мiсiею?

Але вiн знав, що сiм’я не виплутаеться без його допомоги. Це пiдтвердилося наприкiнцi другого тижня його угоди з Гортензiею. Вiн якраз одягався в себе в кiмнатi, i в його кишенi лежало п’ятдесят доларiв, якi вiн хотiв передати Гортензii наступноi недiлi; в цю хвилину до нього заглянула мати.

– Менi треба поговорити з тобою, Клайд, перш нiж ти пiдеш, – сказала вона.

Вiн помiтив, що вона дуже занепокоена. Правда, останнiми днями вiн вiдчував, що в неi якiсь серйознi прикростi. Проте одночасно вiн говорив собi, що в нього зараз надто багато зобов’язань i вiн не мае чим допомогти матерi. Допомогти iй, – значить, втратити Гортензiю. Вiн не мiг пiти на це!

Але якi розумнi виправдання мiг вiн навести, вiдмовляючи матерi в невеликiй допомозi, тим бiльше, що вiн так добре одягнений i так систематично зникае вечорами з дому? Вiн весь час посилаеться на невiдкладну роботу в готелi, але, певно, мати не дуже вiрить у це. Щоправда, вiн два мiсяцi тому зобов’язався платити протягом дев’яти тижнiв по десять доларiв щотижня замiсть п’яти i платить. Але це, мабуть, тiльки довело матерi, що в нього е зайвi грошi, хоч вiн i намагався пояснити iй тодi, яка це важка для нього витрата. А тепер вiн i хотiв би пiти назустрiч матерi, але не мiг, – перешкоджало нездоланне прагнення до Гортензii.

Трохи згодом Клайд вийшов до вiтальнi, i мати, як звичайно в таких випадках, повела його до одного з ослонiв у примiщеннi мiсii, холодному й похмурому в тi днi.

– Я не думала, що менi доведеться говорити з тобою про це, Клайд, але в мене немае iншого виходу. Менi нема на кого бiльше покластися, а ти тепер дорослий чоловiк. Тiльки ти повинен пообiцяти, що нiкому нiчого не скажеш – нi Френку, нi Джулii, нi батьковi. Я не хочу, щоб вони знали. Еста повернулась до Канзас-Сiтi, вона в дуже скрутному становищi, i я просто не знаю, як з нею бути. У мене так мало грошей, а батько менi вже майже не помiчник.

Вона втомлено й заклопотано провела рукою по чолу, i Клайд уже знав, що буде пiсля цього.

Спочатку вiн хотiв удати, що й досi не знае про повернення Ести. Але тепер, вислухавши зiзнання матерi i знаючи, що коли вона хоче казати неправду й далi, треба виявити здивування, вiн все-таки раптом сказав:

– Я знаю.

– Знаеш? – здивовано перепитала мати.

– Так, знаю, – повторив Клайд. – Я бачив, як ти одного разу вранцi зайшла до будинку на Бодрi-стрiт, – я випадково йшов там, – пояснив вiн досить спокiйно. – А потiм я побачив Есту; вона виглянула з вiкна. І коли ти пiшла, я зайшов до неi.

– Коли ж це було? – спитала вона тiльки для того, щоб виграти час.

– Мiсяцiв з пiвтора тому, якщо не помиляюсь. Я потiм ще двiчi заходив до неi. Але Еста не хотiла, щоб я розповiдав про це.

– Отже ти знаеш, в чому ii нещастя? – спитала м-с Грiфiтс.

– Так, – вiдповiв Клайд.

– Що мае бути, того не обминеш, – сказала вона покiрливо. – Ти нiчого не казав Френку i Джулii?

– Нi, – заспокоiв ii Клайд, думаючи про те, як невдало закiнчилася спроба матерi приховати все це.

Вона, як i батько, зовсiм не вмiла брехати. Клайд вважав, що сам вiн набагато хитрiший за них обох.

– Ти й не кажи iм, – суворо попередила мати. – Їм, по-моему, зовсiм не слiд про це знати. І без того погано, – додала вона, i рот iй викривила гiрка гримаса.

А Клайд слухав ii i думав про себе й про Гортензiю.

– Подумати тiльки, – додала вона, помовчавши, i очi ii повилися сумом, – що вона принесла нам усiм таке горе. Хiба е тут наша провина? Хiба не дано було iй зовсiм iнше виховання? «Путь грiшника…».

Вона похитала головою i мiцно стиснула руки, а Клайд дивився прямо перед собою, думаючи про тяжке становище сiм’i i про те, як усе це може вiдбитися на ньому.

Мати сидiла пригнiчена й збентежена своею дивною роллю в цiй iсторii. Так, вона брехала, як це робить багато людей. І ось Клайдовi вiдомi всi ii хитрощi й обмани, i вона почувае себе такою фальшивою та дурною. Але хiба вона не намагалася уберегти Клайда вiд усього цього – i його, i iнших? Клайд уже досить дорослий, щоб зрозумiти це. Однак вона продовжуе пояснювати, чому вона так зробила, як це все для неi жахливо. І до того ж, пояснюе вона, цi сумнi подii змушують ii тепер звернутися до нього по допомогу.

– Еста незабаром буде дуже хвора, – сказала мати уривчасто, з почуттям нiяковостi: вона, мабуть, не могла чи не хотiла дивитися в обличчя Клайдовi, але вирiшила бути по можливостi вiдвертою. – Їй буде потрiбний лiкар i хто-небудь, хто зможе побути з нею в години, коли мене не буде. Менi потрiбнi грошi, принаймнi п’ятдесят доларiв. Ти не дiстанеш де-небудь? Попроси в когось з твоiх нових друзiв у борг, на кiлька тижнiв. Адже ти мiг би швидко повернути цей борг. Поки не виплатиш, можеш нiчого не давати менi за кiмнату.

Вона таким невiдступним, таким вимогливим поглядом дивилась на Клайда, що вiн був приголомшений силою й переконливiстю цього прохання. І перш нiж вiн встиг посилити тривожний сум, який затьмарював ii обличчя, вона додала:

– Тi, iншi грошi, теж були для неi, розумiеш, щоб вона могла приiхати сюди, пiсля того як ii… ii… – вона завагалась у доборi слова, але потiм закiнчила: – Чоловiк залишив ii в Пiтсбурзi. Певно, вона розповiдала тобi про це?

– Так, розповiдала, – поволi й сумно вiдповiв Клайд. Звичайно, становище Ести дуже критичне, – ранiше вiн просто не хотiв думати про це. – Але як же бути, мамо? – вигукнув вiн. Його мучила думка про п’ятдесят доларiв у кишенi (якраз та сума, що потрiбна матерi) i про те, для чого вони призначенi. – Не знаю, чи зможу я що небудь зробити. На роботi я всiх ще так мало знаю, – менi нема в кого позичити. Та вони й заробляють не бiльше за мене. Я мiг би позичити трохи, але це не дуже зручно.

Вiн запнувся, в горлi в нього пересохло. Йому було нелегко збрехати матерi. Справдi, йому ще нiколи не траплялося брехати в такiй серйознiй справi – i брехати так негiдно. Адже п’ятдесят доларiв у цю хвилину тут, у нього в кишенi. З одного боку Гортензiя, з другого – мати i сестра, i грошi цi можуть врятувати матiр, так само як i Гортензiю, але наскiльки бiльше гiдностi в його допомозi матерi! Як жахливо – не допомогти! І як вiн мiг вiдмовити iй? Вiн нервово облизав губи i провiв рукою по чолу: вiд хвилювання обличчя його вкрилося потом. Вiн почував себе замученим, приниженим, безпорадним перед тим, що сталося.

– А в тебе самого зараз немае трохи грошей для мене? – Мати майже благала. Естi в ii становищi конче потрiбнi деякi речi, а купити не було на що.

– Нi, мамо, в мене нiчого немае, – сказав вiн, глянувши на матiр, паленiючи вiд сорому i в ту ж мить одводячи очi; i коли б мати не була розгублена в цю хвилину, вона побачила б по його обличчю, що вiн бреше.

Клайд вiдчув гострий бiль: вiн i жалiв себе, i разом з тим зневажав, бо мучився за матiр. Вiн i думати не мiг, щоб вiдмовитись вiд Гортензii. Вона повинна належати йому. Але мати така самотня й безпорадна. Яка ганьба! Вiн i справдi негiдний i пiдлий. Чи не буде вiн потiм покараний за це?

Вiн намагався придумати щось, який-небудь спосiб дiстати ще трохи грошей, окрiм цих п’ятдесяти доларiв. Коли б тiльки в нього було трохи бiльше часу, ще кiлька тижнiв! Коли б Гортензiя не надумала купувати цей жакет саме тепер!

– От що я можу зробити, – сказав вiн, тупо й безглуздо дивлячись поперед себе, тодi як мати продовжувала сидiти з безпорадним виразом обличчя. – П’ять доларiв хоч трохи допоможуть тобi?

– Що ж, i це стане в нагодi, – вiдповiла вона. – Все-таки краще, нiж зовсiм нiчого.

– Гаразд, п’ять доларiв я можу дати, – сказав Клайд, думаючи повернути цi грошi з нових чайових i сподiваючись, що тиждень буде везучий. – На тому тижнi, я, можливо, дiстану ще десять. Зараз я не можу обiцяти напевно. Менi довелося позичити частину грошей, якi я дав тобi того разу, i я ще не все повернув. Якщо я почну знову просити позичити, можуть подумати… ти ж знаеш, як дивляться на подiбнi речi.

Мати зiтхнула, думаючи про те, яке нещастя – покласти на сина такий тягар. І якраз у такий час, коли син намагаеться вийти в люди. Як вiн згадуватиме про це потiм? Що подумае про неi, про Есту, про всю сiм’ю? Незважаючи на все свое честолюбство, смiливiсть i наполегливе прагнення до самостiйностi, Клайд завжди здавався iй не досить мiцним фiзично, не досить стiйким морально й розумово. І вiн такий нервовий i вразливий, що часом здаеться, нiби вiн пiшов швидше в батька, нiж у неi'. Завжди вiн так легко збуджуеться, так швидко втомлюеться, – все це не дуже корисно i добре. І ось вона сама – заради Ести, заради чоловiка, заради всього 'iх невдалого життя – примушуе його напружувати сили й нерви.

– Ну, що ж… не можеш – значить, не можеш, – сказала вона. – Подбаю, щоб знайти якийсь iнший вихiд.

Але в ту хвилину вона не бачила виходу.




Роздiл XVII


В планах щодо поiздки автомобiлем, яку Хегланд за допомогою свого друга-шофера думав улаштувати наступноi недiлi, сталися змiни. Машину – чудовий дорогий «пакард», не яку-не-будь – не можна було взяти в призначений день. З неi можна було скористатися тiльки найближчого четверга чи п’ятницi або ж доведеться вiдмовитись вiд прогулянки.

Усiм ще ранiше пояснили, – це була тiльки частина правди, – що машина належить якомусь м-ру Кiмбарку, старому i дуже багатому джентльмену (вiн у цей час подорожував по Азii). Але правда полягала в тому, що приятель Хегланда, Спарсер, був зовсiм не шофером м-ра Кiмбарка, а просто неробою, непутящим сином управителя одноi з молочних ферм м-ра Кiмбарка. Цьому юнаковi дуже кортiло вдавати з себе щось бiльше, нiж сина простого завiдуючого фермою; тимчасово виконуючи обов’язки сторожа i маючи доступ до гаража, вiн вирiшив узяти найкращу машину й покататися на нiй.

Хегланд пiдказав думку влаштувати разом з друзями по готелю яку-небудь веселу прогулянку. Та коли всi вже були запрошенi, стало вiдомо, що незабаром повертаеться м-р Кiмбарк; тому Уiллард Спарсер, побоюючись, щоб хазяiн не застукав його зненацька, вирiшив, що, мабуть, бiльше не варто користатися машиною. Але коли вiн розповiв про несподiвану перешкоду Хегланду, який нетерпляче мрiяв про цю поiздку, той вiдкинув усi аргументи Спарсера. Чому б не скористатися автомобiлем ще разок? Вiн уже розбурхав усiх своiх друзiв, i йому не хотiлося б розчаровувати iх. І поiздку призначили на наступну п’ятницю, коли Хегланд i його друзi будуть вiльнi вiд полудня до шостоi години вечора. А тому що в Гортензii тепер були своi плани, вона погодилася 'iхати разом з Клайдом, який, звичайно, теж був серед запрошених.

Але, як пояснив Хегланд Ретереру i Хiгбi, машину беруть без згоди власника, тому краще зустрiти ii десь далi, на однiй з тихих вулиць поблизу Сiмнадцятоi й Захiдного проспекту; звiдти вони рушать до мiсця, де зручнiше зустрiти дiвчат, а саме до Двадцятоi i Вашiнгтон-стрiт. Далi вони поiдуть Захiдною парковою дорогою через мiст Ганнiбала в напрямi на пiвнiчний схiд до Гарлема, Пiвнiчного Канзас-Сiтi, Майнавiлля i через Лiбертi й Мосбi до Ексельсiор-Спрiнгс. Головною метою iх поiздки був маленький, вiдкритий цiлий рiк готель «Вiгвам», що стоiть за милю чи двi вiд Ексельсiора; «Вiгвам» був одночасно i рестораном, i дансингом, i готелем. Тут можна було танцювати пiд грамофон i пiанолу. Сюди часто приiздили компанii молодi; Хегланд i Хiгбi вже не раз бували у «Вiгвамi» i заявляли, що це чудовий куточок. Годують добре, дорога прекрасна. Бiля будинку тече маленька рiчка: влiтку тут можна кататися човном i вудити рибу, а взимку, коли рiчка замерзае, – бiгати на ковзанах. Щоправда, зараз – у сiчнi – дорога засипана снiгом, але проiхати не важко i довкола дуже гарно. Недалеко вiд Ексельсiора е маленьке озеро, що замерзае цiеi пори року, i, на думку невтримного фантазера Хегланда, там можна покататися на ковзанах.

– Послухайте-но, що вiн пропонуе: марнувати дорогий час на якiсь там ковзани! – цинiчно зауважив Ретерер: з його погляду, змiст прогулянки полягав зовсiм не в спортивних розвагах, а тiльки в упаданнi бiля супутниць.

– Ану, к бiсу! Нiякоi хорошоi iдеi не можна запропонувати, вiдразу кепкують, – обурився автор iдеi.

Єдиний з усiеi компанii, кого, крiм Спарсера, мучили побоювання, чи не скiнчиться поiздка погано, був Клайд. З самого початку, як вiн довiдався, що машина належить не Спарсеру, а його хазяiновi, це розстроiло i навiть обурило його. Вiн був проти того, щоб брати чужу рiч, хоч би й на короткий час. Хiба мало чого може трапитись? Їх можуть викрити.

– А ти не думаеш, що нам небезпечно 'iхати цiею машиною за мiсто? – спитав Клайд Ретерера за кiлька днiв до прогулянки, коли вiн остаточно зрозумiв, в якiй спосiб вони одержують автомобiль.

– А що тут такого? – вiдповiв Ретерер; вiн уже звик до таких витiвок, i вони його мало турбували. – Адже не я беру машину i не ти. Коли Спарсер хоче взяти ii, то це його справа, – так? Якщо вiн запросить мене прогулятися, я поiду. Чому б i нi?.. Менi потрiбне тiльки одно – повернутися вчасно. Все iнше мене мало непокоiть.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45132051) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения